Читати книгу - "Пояснюючи світ"

зацікавили філософів, але я не думаю, що вони мали значний позитивний вплив на практику наукового дослідження (чи навіть, як уже зазначав вище, на власний найуспішніший науковий твір Декарта). Зате його роботи точно мали один негативний вплив: вони відсунули в часі прийняття у Франції Ньютонової фізики. Описаний у «Міркуваннях про метод» підхід – виведення наукових засад виключно за допомогою міркувань – ніколи не працював, та ніколи й не міг запрацювати. Замолоду Гюйґенс вважав себе послідовником Декарта, але згодом усвідомив, що наукові засади були лише гіпотезами, які потрібно перевіряти, порівнюючи їхні наслідки зі спостереженнями8.

З другого боку, робота Декарта з оптики показує, що він теж розумів, що така наукова гіпотеза іноді потрібна. Лоренс Лаудан знайшов доказ цього розуміння в розгляді Декартом у «Засадах філософії» проблем хімії.9 Тож постає питання, чи справді хтось із учених навчився від Декарта практики висувати гіпотези для експериментального перевірення, що, на думку Лаудана, можна сказати про Бойля. Особисто я вважаю, що така практика була загальнозрозуміла ще до Декарта. Як іще можна було б описати те, що робив Ґалілей, висуваючи гіпотезу, що тіла, падаючи, рівномірно прискорюються, щоб зробити висновок, що предмети дотримуються параболічних шляхів, а потім перевіряти це експериментально?

Згідно з біографією Декарта, яку написав Річард Вотсон10, «без картезіанського методу аналізу матеріальних речей за їхніми первинними елементами ми ніколи не розробили б атомної бомби. Піднесення Сучасної науки XVII століття, Просвітництво XVIII століття, Промислова революція в XIX столітті, ваш персональний комп’ютер та розшифровка мозку у XX столітті – усе це Декартове». Декарт справді зробив великий внесок у математику, але абсурдно припускати, що саме його робота з наукового методу привела до будь-якого з цих видатних досягнень.

Декарт та Бекон – це лише двоє з тих філософів, що впродовж століть намагалися сформулювати правила наукового дослідження. Зробити це не вдалося й досі. Ми вчимося творити науку, але не створюючи правила щодо того, як це робити, а з досвіду творення науки, прагнучи задоволення, яке ми отримуємо, коли наші методи пояснення чогось виявляються успішними.

14. Ньютонівський синтез

Розглядаючи постать Ньютона, ми наближаємося до кульмінації наукової революції. Але що за дивак зіграв таку історичну роль! Ньютон ніколи не виїжджав за межі вузької смужки Англії, що з’єднує Лондон, Кембридж та місце його народження в Лінкольнширі, – навіть, щоб побачити море, припливи якого так його цікавили. Аж до середнього віку він ніколи не був близький із жодною жінкою й не виявляв теплих почуттів навіть до своєї матері[55]. Він глибоко цікавився питаннями, мало пов’язаними з наукою, як-от хронологія Книги пророка Даниїла. Каталог рукописів Ньютона, виставлених на продаж з аукціону Sotheby’s у 1936 році, налічував 650 тис. слів у текстах з алхімії та 1,3 млн слів у текстах щодо релігії. З тими, кого він вважав конкурентом, Ньютон міг бути підступний і мерзенний. Однак саме він зв’язав воєдино нитки фізики, астрономії та математики, взаємозв’язки між якими збивали з пантелику філософів із часів Платона.

Автори, які пишуть про Ньютона, іноді наголошують, що його не можна назвати сучасним науковцем. Найвідомішим серед таких висловів є твердження Джона Мейнарда Кейнса (який придбав частину паперів Ньютона на аукціоні Sotheby’s 1936 року): «Ньютон не був першим з епохи розуму. Він був останнім із магів, останнім із вавилонян та шумерів, останнім великим умом, який дивився на видимий та інтелектуальний світ тими самими очима, як і ті, що почали створювати наш інтелектуальний спадок трохи менше ніж 10 тисяч років тому»[56]. Але Ньютон не був якимось обдарованим пережитком із магічного минулого. Не бувши ні магом, ні по-справжньому сучасним ученим, він зумів подолати кордон між натурфілософією минулого й тим, що стало наукою сьогодення. Досягнення Ньютона (якщо й не його погляди чи особиста поведінка) забезпечили парадигму, якої дотримувалася вся подальша наука, набуваючи свого сучасного вигляду.

Ісаак Ньютон народився на Різдво 1642 року на родинній фермі маєтку Вулсторп у Лінкольнширі. Його батько, неписьменний дрібний землевласник, помер незадовго до народження Ньютона. Його мати мала трохи вищий соціальний статус, належала до дрібнопомісного дворянства, а її брат закінчив Кембриджський університет і став священиком. Коли Ньютону було три роки, мати знову вийшла заміж й поїхала з Вулсторпа, залишивши малого Ісаака жити з бабусею. Коли йому виповнилося десять, Ньютона віддали навчатися до невеличкої – вона мала лише одну кімнату – Королівської школи в Ґрентемі, за вісім миль від Вулсторпа, де він мешкав у будинку аптекаря. Там Ньютон вивчав латину й теологію, арифметику й геометрію, трохи давньогрецьку та давньоєврейську мови.

Коли Ньютону виповнилося сімнадцять, його викликали додому, щоб покласти на нього обов’язки фермера, але виявилося, що він для цього не надто придатний. Двома роками пізніше його відправили до Кембриджського Триніті-коледжу сайзером, тобто він мав платити за своє навчання, помешкання й харчі, прислужуючи працівникам коледжу й тим студентам, які мали кошти й були в змозі сплачувати свої витрати. Як і Ґалілей у Пізанському університеті, він почав свою освіту з вивчення праць Арістотеля, але невдовзі почав шукати відповіді на власні запитання. На другому році навчання Ньютон почав писати серію нотаток Questiones quandam philosophicae («Запитальник з філософії») у записнику, який раніше використовував для приміток щодо ідей Арістотеля і який, на щастя, зберігся до наших днів.

У грудні 1663 року Кембриджський університет отримав пожертву від члена британського парламенту Генрі Лукаса на заснування іменної посади професора математики, Лукасівського професора, із платнею 100 фунтів стерлінгів на рік. Від 1664 року цю посаду обіймав Ісаак Барроу, перший професор математики Кембриджу, на 12 років старший за Ньютона. Приблизно тоді Ньютон і почав вивчати математику почасти під орудою Барроу, почасти самостійно, отримавши ступінь бакалавра мистецтв. У 1665 році Кембридж уразила епідемія чуми, університет здебільшого припинив свою роботу, і Ньютон змушений був поїхати додому до Вулсторпа. Саме тоді, починаючи з 1664 року, Ньютон і почав свої видатні наукові дослідження, які ми розглянемо далі.

Повернувшись до Кембриджу, у 1667 році Ньютон був обраний членом ради Триніті-коледжу, що принесло йому додаткову платню 2 фунти на рік і вільний доступ до бібліотеки. Він тісно співпрацював з Барроу, допомагаючи готувати письмові версії лекцій останнього. У 1669 році Барроу залишив Лукасівську професорську посаду, щоб цілковито присвятити себе теології. На пропозицію Барроу посада професора перейшла до Ньютона. Отримуючи крім того ще й фінансову допомогу від своєї матері, Ньютон зажив на широку ногу, купуючи новий одяг та меблі й потроху граючи