Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Від такого натиску я аж впала в ступор на кілька секунд. Пес, велика і нещасна на вигляд німецька вівчарка, ткнувся носом мені в долоню і тихенько заскавчав.
– Гарний, – почухала я собаку, – але я не планувала заводити собі… Нікого. Як його звати? І чому він такий сумний? Невже хворіє?
– Ні, – заперечно хитнула головою Віталіна Георгіївна. – Сварт здоровий. Але щось вони з Люці припали одне одному до душі, та й Сварт сумує тепер.
– А ви пропонували новій господарці Люці взяти Сварта?
– Авжеж, пропонувала! – фиркнула Віталіна Георгіївна, і я зрозуміла. Що моє питання було геть дурним – ця ж жінка мов вихор, вона явно встигла випробувати всі на світі способи, які тільки їй в голову прийшли, і будь-яка моя порада звучатиме мов насмішка. – Але вона не хоче. Каже, що не готова до такої відповідальності.
Пес тихенько заскавчав.
– Може, ми б спробували ще раз? – поцікавилась я. – Можна його на прогулянку вивести? Ви їй показували Сварта?
– Вона дивитись не схотіла.
– Відчуває, певне, що не встоїть, – усміхнулась я. – Давайте! Ризикнемо. Може, вони хоч побачаться востаннє, коли вже подружились…
– Що ж, зараз…
Віталіна Георгіївна збігала кудись – попри те, що вона була пухкенькою, рухалась ця жінка, мов електровіник, – і вже за півхвилини принесла двохметровий повідець.
Сварт виявився собакою дуже слухняним та спокійним. Він легко дозволив причепити повідець до ошийника та, поважно переступаючи з лапи на лапу, вийшов за мною на вулицю. Його не злякав натовп, хоча пес трохи невдоволено водив головою, і якийсь час все проходило надзвичайно добре – аж доки він не вчув запах свого друга.
Пес рвонув вперед, а мені тільки й лишалось, що гнатися слідом за ним і намагатись не збити нікого з ніг. Він же з радісним скавулінням гнався до свого білого друга і, наздогнавши все-таки його, зупинився, перегороджуючи дорогу.
Нова господарка Люці застигла, мов вкопана.
– Що відбувається? – перелякано спитала вона, коли Сварт впритул наблизився до Люці. – Заберіть собаку!
Вона спробувала відтягнути подалі власного пса, але пухнастий білявий янгол видав таке гарчання, що аж волосся дибки на голові ставало, а тоді впав просто на землю і перевернувся білявим животиком догори. Вівчарка, не витрачаючи часу, всілась поруч і взялась його вилизувати.
Нас нарешті наздогнала Віталіна Георгіївна; вона спинилась, засапана, і через силу витиснула з себе6
– Собачки… Хочуть… Дружити! Я ж вам про нього розповідала!
– Ой, господи, – сумно зітхнула жінка. – Люці, ну куди ж ти вклався прямісінько в пил? Ти ж такий білий…
Люці плювати хотів на свою хазяйку. Кого куди більше цікавив його друг. Я була готова заприсягтись, пес посміхався!
Віталіна Георгіївна заторохкотіла щось про шалену дружбу, і я побачила, як стійкість та впевненість у своїх діях поступово зникають з очей нової господарки Люці. Я чомусь нітрохи не сумнівалась, що вже за п’ять хвилин вона погодиться забрати двох псів.
– Мілочко, але ж в тебе приватний будинок, – не вгавала хазяйка притулку. – А це такі гарні здорові хлопчики, вони в тебе там чудово помістяться і геть не завдаватимуть клопотів. У Сварта патологій теж нема, хороша собака, просто нещасна. Я ж тобі розповідала, господарі в аварію потрапили, він теж постраждав, але зараз все добре… Бери. Не пошкодуєш! У твого білого янголяти характер гірший, ніж у Сварта, а це взагалі золота собака…
– Ти й мертвого забалакаєш, Віталіно! – обурилась Міла. – Гаразд, гаразд! Я його візьму.
Собаки, що вже піднялися з землі, обступили жінку з двох боків і дивились на неї повними надії очима.
– Шантажисти і маніпулятори хвостаті! – зітхнула Міла, а тоді обережно простягнула руку і почесала Сварта за вухом.
Той радісно заскавчав.
– Звернись до Олічки, вона тобі все оформить і розкаже, чим готувати нашого Сварта, – проворкувала Віталіна Георгіївна.
Судячи з виразу обличчя Міли, вона вже й не сумнівалась, що цей пес з нею надовго.
Віталіна Георгіївна ж повела мене геть, без остраху лишаючи собаку наодинці з новою господаркою. Я не була впевнена в тому, що це дуже відповідальна поведінка, але не стала заперечувати. Як то кажуть, не треба ходити до чужого монастиря зі своїм укладом.
Тим часом жінка поцікавилась і у мене:
– То як, не надумала ще брати собаку?
– Поки ні, – я проявила твердість, розуміючи, що інакше жінка мене таки вговорить. – Тож можете не витрачати сили. А Святові ви теж пса пропонуєте?..
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем», після закриття браузера.