Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

Від усіх тих зустрічей було і боляче, і тоскно на серці.

В Естергом приїхали третього дня зранку й відразу рушили до недалекого табору. Це було зовсім добре впорядковане пристановище для полонених: під високою горою, що за нею невеличка річка Гран зливається з широкими водами Дунаю, величезний простір, обгороджений дротами, забудований безліччю фундаментальних бараків, з десятком величезних літніх «офіцерських», як нам казали, палаток, дуже подібних побудовою до наших каруселів.

Естергомський табір — це невеличке, добре впорядковане місто з усіма службами — каналізацією, водогоном, електрикою, величезними кухнями та провіянтськими складами.

Ще тільки ми почали входити за гостинно розчинену перед нами браму табору, а нам уже видають по парі штампованої солдатської білизни, ведуть до добре впорядкованої лазні, а потім наказують ставати в чергу до кухні з приготовленою вже їжею.

Пропускна здібність Естергомської кухні — просто неймовірна: за пів години всій нашій тисячі напрочуд щедрі куховари понасипали повні казанки густої, смачної «менажі» (їжі) — ячменю, вареного наполовину з квасолею. Тут таки голосно всім заявлено, щоб приходили ще і ще, коли кому буде мало його порції.

Ця доброзичлива заява багатьом зголоднілим, Нестримним на шлунок землякам моїм, коштувала аж надто дорого: за цілком перевіреними даними, того самого дня з нашої тисячі сотні людей серйозно захворіли на шлунки, одинадцять чоловіка померло від розриву кишок, а між ними був і мій сердешний Коваленко. Він на моїх очах, не зважаючи на перестороги, виїв три повні казанки густого варива…

Я знову лишився самотній, без друга, без близької людини.

Наша тисяча жила в окремих чотирьох бараках, цілком по-казарменому, з уранішніми й вечірніми перевірками та молитвами, про що пильно дбали наші полонені фельдфебелі, які й тут несподівано, заохочувані австрійською військовою владою, почали виявляти себе за начальство над нами.

І день, і другий, і третій, і п’ятий такого життя, коли вдосталь насичений шлунок і цілковита бездіяльність зовсім паралізують волю, обезкрилюють думки, підтинають прагнення, — і день, і другий, і п’ятий такого життя починають мене жахати.

Цілими днями блукаю по табору, ранками зустрічаю схід сонця, що викочується з-за гори, з того краю, де мій Рідний Край, вечорами години простоюю, поки закотиться за протилежні гори прекрасними кольорами обарвлене, натомлене за день, життєдайне світило, й нудьгую, нудьгую, нудьгую… Тут уперше, десь глибоко в підсвідомості, зароджується божевільна на ті обставини думка — тікати. Тікати, хоч би там що, з неволі — туди, де руху не обмежують оці колючі сизі дроти навколо, де не чути таких остогидлих, чужих і диких покликів мадярських вартових у цьому пристановищі нудьги й печалі з раз навіки заведеними порядками суворої солдатчини.

Немає друга, ні з ким слова товариського мовити. В бараках-казармах удень порожньо, а вночі, при зачинених щільно дверях і вікнах, неймовірно важке повітря — двісті п’ятдесят щедро відгодовуваних людських істот цілі ночі чадять немилосердно.

Нудьга, нудьга, нудьга…

Днями прислухаюся до розмов місцевих старожилів, несподівано натрапляю на оповідання, цілком варте уваги й віри, з історії естергомського табору.

Он ота гора коло самого табору, на південно-східньому боці, може документально підтвердити правдивість цього оповідання. На тій високій-високій горі бовваніє почорнілий уже від часу, невеличкий хрестик, а під тим хрестиком закопано в братерській могилі дев’ять тисяч трупів сербів.

То були і вояки сербської армії, захоплені в полон за перших уже боїв у серпні 1914 року, і тисячі цивільного населення — з жінками й дітками — зігнані до Естергому розпаленими Сараєвським убивством, «доблестними» полками старого Франца-Йозефа, з тих, що їх не дорізали славетні саксонські полки смертників із адамовими головами на касках — емблемами безмірного героїзму й безмежної жорстокости. Славетні саксонські (чи вестфальські, хіба не однаково?) полки німецького кайзера, вирізуючи сербів, бродили в крові людській по коліна, і цей нечуваний героїзм, коли щасливо для Німеччини скінчиться війна, безперечно, дасть тим полкам смертників обновку до уніформи: вони, напевне, матимуть на казенних чоботях, отак десь на горішньому кінці халяв, червоні смужечки з сап’яну на спогад про людську кров, що в ній треба було так глибоко бродити… Усіх тих дев’ять тисяч сербів зігнали сюди, коли ще в Естергомі й натяку не було на добре впорядкований табір, огородили колючим дротом і тримали осіннього й зимового холодного часу під одкритим небом — обідраних і голодних — доти, поки всіх дев’ять тисяч не перетягали на оцю високу-високу гору, під той маленький, почорнілий уже від часу, хрестик.

Прокляття війні!

Один тиждень нудного, ситого, бездіяльного життя в Естергомі здався страшніший за багато попередніх поневірянь наших, і коли нам оголосили, що виряджають таки, нарешті, на роботу, вся тисяча легко зідхнула.