Читати книгу - "Квася і Миколик, S Batura"

Всупереч голодній втомі бідолашний Микола козликом поскакав за дружиною до королівських палат, які виявилися не такими вже й помпезними. Розпорядники замку пустили в дію кожне приміщення для розміщення навали туристів, яким так кортіло побачити Марію. Так чи інакше, але голодному бичку поряд із красунею жадалося іншого. І якщо в кімнатці м’ясом і не пахло, то Квасолина пашіла милом із крамнички та вабила фігурним вирізом нічної сорочки.

— Відсунься від мене трохи далі, — зажадала дружина, коли товстунчик зробив спробу обійняти її. — Від тебе тхне потом, навіть пахкотіння свічок на столі перебиває.

Гарнюня скривилася.

— Сонечко, — жалібно хмикнув Микола, — ти ж сама не дала мені помитися. Сказала, що Марія може пройти повз наших із тобою королівських палат.

Він зробив губи трубочкою, і знову отримав наганяй:

— На королівські палати ця комірчина не схожа.

Квасолина невдоволено охопила поглядом приміщення, що миготіло тінями від канделябра на столі.

— І коли ж та Марія прийде? — засовалася вона на ліжку. — Нам обіцяли гострі відчуття.

Нашорошила жінка вуха на кроки в коридорі, але гучні слова туристів «То пізня вечеря на третьому поверсі? Так, у лицарській залі» змусили її знову нервувати.

— Краще б ми спочатку поїхали на Громовище чи в Тараканівський форт, там купа блудних тунелів, а Кам’яна могила для багатьох стала останнім притулком. Не кажу вже про кладовище з вампірами.

— Я жерти хочу, — відреагував Микола і замріявся вголос: — Краще б поїхали на море в якийсь готель. Кажуть, там столи гнуться від всілякого їдла. І головне — жодних гострих відчуттів. Нащо вони потрібні? Лежали б на пляжі й нам носили б усе, що забажаємо.

Далі він почав загинати пальці, перераховуючи страви, які знав, аж поки не приспав дружину.

— Квасю, ти хіба вмієш хропіти? Я думав, що це тільки мені до снаги. Серденько, дивись, бо захлинешся слиною, — занепокоївся чоловік.

Скочивши з ліжка, він навіть подумав когось покликати, але нужда першою гукнула його. Живіт забуркотів на всю кімнату і в голові промайнули слова з коридору: «То пізня вечеря на третьому поверсі? Так, у лицарській залі».

— Пізня вечеря…

Грішним ділом, голодний бичок забувся про дружину.

— Я пішов, — тремтячим голосом промовив чоловік.

І, натягнувши штани та сорочку, вискочив з кімнати.

— Куди? Куди це треба йти? — трохи розгубився в коридорі. — Ага…

Він побачив людей поодаль.

— Мабуть, ідуть на вечерю, — за вбранням туристів здогадався Микола, пустившись за ними.

Картини з обох боків довжелезного прольоту замиготіли між свічками в настінних канделябрах і врешті перед очима бігуна з’явилися сходи. Невідомо звідки, але голодний бичок знайшов у собі сили, щоб подолати перешкоду, а потім ще метрів тридцять до лицарської зали, звідки пахтіла смажена курка, телятина і риба.

Гості Підгорецького замку за кількома столами не були готові до ефектної появи змарнілого Миколи та завмерли, коли той поповз до найближчих тарілок. Здавалося, чоловік прийшов з голодного краю і з тих місць, де про культуру нічого не знають.

— Спокійно, кохана. Не сіпайся, — попросив дружину охайно одягнений чоловік, коли новоприбулий почав руками пхати до рота все, що потрапляло під руки.

І без того страшенне лице змученого недоїданням Миколи, замурзалося їжею, а зіркаті оченята бажали проковтнути все. Звісно, вайлувата свинка не звернула уваги на помпезність лицарської зали з її фігурним паркетом, стелею в малюнках, обладунками героїв минулих часів і меблями справжніх аристократів. Не бачив Микола і скрипалів у куточку, так само як не бентежили його осудливі погляди присутніх довкола.

— Пане… Пане, заспокойтеся, — раптом спохватилися офіціанти, розуміючи, що розкидана повсюди їжа і дивна поведінка гостя явно псують комфортну атмосферу пізньої вечері при свічках. — Присядьте, будь ласка.

Вони почали підставляти Миколі під дупу крісло.

— І не поспішайте, страв у нас багато.

Але голодний бичок не реагував, а ніби перебував в абстракції.

— Не чіпайте чужих тарілок! Не влаштовуйте гармидер! — не знали, як вгамувати ненажеру працівники замку.

Та коли Микола вдоволено захрюкав, відчувши блаженний момент насичення, офіціанти не витримали й голосно заявили:

— Усе, ми кличемо охорону! Ув’язнять вас у тутешній тюрмі.

Тільки тепер вже не голодний бичок отямився і негайно оцінив вчинений розгардіяш.

— Тюрмі? — прошепотів він, намагаючись вигадати щось на свій захист. — Не треба, бо я щойно звідти.

Микола вдався до брехні.

— Не повірите, — він почав обтирати губи сорочкою, — покійна Марія тримала мене в палатах. Три дні нічого не їв, стакан води жалкувала. Сказала, що згубить, бо дуже схожий на Вацлава Жевуського.

Вмить у лицарській залі запанувала тиша, і навіть скрипалі перестали грати, а дехто зіщулився від страху.