Читати книгу - "Квася і Миколик, S Batura"

— Так-так, Марія.

Микола зрозумів, що хитрість спрацювала.

— Така, у білосніжній сорочці до п’ят, з фігурним вирізом на грудях, — описав він покупку дружини. — От якби привид не заснув на ліжку, навряд чи вдалося б втекти.

Оповідач замовк, намагаючись зрозуміти подальшу реакцію туристів за столами, і вона не змусила чекати.

— Я таке вже чула, — пролунало звідкілясь.

— І я! І я! — зусюди додалися голоси.

А чоловік в окулярах неподалік від скрипалів зацікавлено мовив:

— Ви сідайте. Сідайте, будь ласка. Тут вас уже точно кривдити не будуть.

Микола миттю розслабився і зайняв місце за столом. Офіціанти негайно обслужили його та організували непомітне прибирання зали.

— То розкажіть нам, як сюди потрапили й звідки взялась Марія? — наперебій почали запитувати гості. — Ми тут уже не один день і жодних привидів.

— Ну-у-у, — протягнув Микола.

І взявся за виделку.

— Вона слідкувала за мною ще з Пахучих Кульбаб. Це село, звідкіля я приїхав, — про всяк випадок уточнив він. — Спочатку всілася поряд в автобусі та з’їла всі мої цукерки. Дивлюся, гарна така…

Брехун замахав виделкою.

— А потім змусила тягнути всі її сумки. Так-так, сумки, — наполіг на твердженні оповідач. — Це вона так хотіла ввести мене в оману. Мовляв, я звичайна туристка.

Люди довкола аж заслухалися, а Микола продовжував:

— Потім ця примара дізналася, де мої палати.

Чоловік показово шмигнув носом.

— Та прийшла, коли я вже спав. Ледь не помер, коли її побачив. Обличчя розжарене, канделябр зі свічками в руці й очі іскряться злобою. Каже мені: «Вацику!» — ніби я і справді Жевуський — «От і настав твій кінець. Згинеш, як колись мене задушив. Але не одразу, спочатку помучишся добряче». А далі ви знаєте.

Микола знову замовк, а публіка перетравлювала інформацію.

— Оце так історія, — відказав хтось з гальорки.

— Ніколи б не подумав, — додав дехто.

— І що ж ви поїхали сюди наодинці? — вирішив уточнити власник окулярів біля скрипалів.

— Мене напоумила працівниця з туристичної агенції, — запхав до рота шмат картоплини Микола. — Сказала, що «Містеріус тен» — зараз найпопулярніший туристичний напрямок, жодне море не зрівняється.

Він голосно заплямкав.

— Хіба я дурень від такого відмовлятися?

— Усе правильно зробили, — змахнула вказівним пальцем жінка неподалік вікна. — Ми теж у цьому турі. Правда, пупсику?

Вона пнула коханого кулачком у плече.

— Попереду Тараканівський форт на Рівненщині, галявина Громовище на Житомирщині, Лиса гора в Києві, Кам’яна могила на Запоріжжі, вінницька психіатрична лікарня, кладовище з вампірами на Івано-Франківщині, тернопільський будинок з примарами, Луцький замок і озеро привидів на Хмельниччині.

— Усі ми тут у пошуках екстриму. Так, хтось розпочинає турне, а я вже завершую! А нас відмовляють везти далі, кажуть болотники потопили човен з веслярами — досі людей не можуть знайти, — загуділо звідусюди.

— Які ще болотники? — поцікавився чоловік в окулярах.

— Які-які? Горбаті, з гострими вухами й мохом на спині, — пролунала відповідь.

І хтось додав:

— Ці страшні демони живуть на тому озері, що в селі Хропотова на Хмельниччині. Кажуть, там риба людського зросту плаває, а саме озеро ніколи не замерзає.

— Ага! — почулася реакція. — Це озеро є порталом у паралельний світ.

Публіка в залі збентежено зашепотілася, і знову хтось мовив:

— Та що там ваше озеро! От Тараканівський форт — це ще та дивина. Тамтешні катакомби зберігають справжні таємниці. Подейкують, там живуть надлюди, котрих ще німці під час Другої світової війни наштампували. Мінімум зо два метри зростом, м’язи, як у супермена, літають і гори завертають, ніколи не вмирають і вдень ховаються у печерах. Подейкують, що колись частина повстала проти своїх творців і тепер бореться з тими, хто хоче нашкодити людям. На жаль, це їм не завжди вдається.

— Без сумніву моторошне місце, — погодилася жінка біля вікна і мовила: — А от галявина Громовище на Житомирщині нічим не поступається. Мені кума розповідала, це справжнісінький плацдарм для висаджування прибульців. Запевняла, там понижений електричний опір землі, притягуються блискавки й космічні кораблі без проблем сідають, а ще зникає найбільше людей.

— Цікаво, чи хтось бачив цих прибульців? — почулося несміливе запитання.

— Ще б пак, — пролунала відповідь і пояснення: — Яйцеголові такі, з вирячкуватими очима, руки худі й довжелезні, пальців всього по три. Але спритні зарази: туди-сюди кораблями шмигають, сфотографувати нереально.

Розмова затягнулася і північ вже була не за горами. Скрипалі зібрали інструменти, відкланялися та зникли. Лише офіціанти неспинно крутилися довкола туристів, адже працювали до останнього клієнта.