Читати книгу - "Квася і Миколик, S Batura"

— Якось був я на Лисій горі, що в Києві, — мовив ще один турист із келихом вина. — Цього разу туди, правда, не збираюся. Просто приїхав сюди погостити. У привидів не вірю й тутешню Марію ніколи не зустрічав.

Чоловік зробив ковток барвистого напою і продовжив:

— Так от, нічого там незвичного не бачив: кілька дерев’яних статуй, старий тунель і все. Хоча розповідали про відьомські шабашні та підземні ходи під містом.

— Так воно і є, — відказала жіночка за сусіднім столом. — Ніколи там не бувала, але з перевірених джерел добре відомо, що ті носаті відьми вправно літають на мітлах і володіють здоровезним царством під Києвом. Їх частенько бачать на горі, особливо під час повні. Шабашують там і лякають городян.

— Оце слухаю вас і дивуюся, — сказав молодий хлопець поряд із гарнюнею свого віку. — Спочатку я теж думав, що «Містеріус тен» — це дійсно гострі відчуття, та коли всі місця об’їхав, взагалі втратив віру у містику. Нічого такого немає, звичайна галявина, пересічне озеро, гора як гора. Щоправда, зустрів кохану під зоряним небом.

Він міцно обійняв дівчину поряд.

— Вона теж шукала незвичного.

— І знайшла тебе, — вдоволено відреагувала гарнюня.

— Може, ви нічого й не бачили, — десь з-за столу мовила жінка. — Я от вчора повернулася з Кам’яної могили — щось неймовірне. Колись місце було культовим для багатьох племен і народів, там є купа гротів з наскельним зображенням. Правда, важко повірити в наявність порталів у минуле й майбутнє. Але техніка там працює вкрай незрозуміло: сама вмикається і вимикається. Так було з моїм смартфоном.

Жінці кортіло виговоритися:

— Ще додам, тамтешні кам’яні скульптури ходять ночами й гугукають на своїх незрозумілих мовах, незграбні. Можуть на когось ненароком наступити й продавити в кам’яний вік чи ще кудись. Хто знає, як звідти потім повертатися.

Гості в лицарській залі порозвішували вуха, тільки Микола про це зовсім не думав. Його більше цікавили різноманітні напої та смаколики до них.

— А як вам колишня вінницька психіатрична лікарня? — поцікавився у туристів чоловік в окулярах. — Завтра збираюся туди поїхати й переночувати.

— Не раджу, — почулася відповідь від когось. — Я спробував і коли прокинувся, було враження, що мене всю ніч катували страшні лікарі: очі, як у демонів, пазурі довжелезні й кайдани для особливо неслухняних. Переповідають, ті лікарі ще досі відловлюють людей для своїх експериментів.

— То ви, пане, мабуть, добряче хильнули, — усміхнулася жінка навпроти свідка нічних кошмарів. — Я в тій лікарні дві ночі провела, зовсім нічого не сталося.

— А зі мною сталося, — відгукнувся ще хтось. — Тільки у тернопільському будинку з примарами. Так звана кам’яниця стоїть на колишньому цвинтарі. Тамтешні привиди, ніби парою із чайника, туди-сюди шмигають. Уявіть, вони можуть копіювати обличчя людей. Ніхто там жити не може — хто б не заїхав, усі лякаються летючих предметів, моторошних криків і виття. Будинок переходить із рук до рук. Я винайняв його на кілька діб, але й години не витримав — просто втік.

— Це ще нічого, — відказала жінка біля вікна. — От мені розповідали про кладовище з вампірами. Усі жителі Івано-Франківська про нього добре знають й обходять стороною. Подейкують, що ікласті мерці там живуть родинами й постійно між собою воюють. Не дай Боже їм потрапити на вогняні очі.

— От якби я кудись і поїхав за гострими відчуттями, — нарешті заговорив Микола, — то це Луцький замок. По-перше, він мені на брошурі більше сподобався, ніж цей, а по-друге, там немає покійної Марії. Ніхто тебе ніде не зачинить і голодом не заморить.

— Я з вами не згоден, — сказав чоловік в окулярах. — Луцький замок приховує свої таємниці. Найжахливішою є блукання привиду колись замордованої дівчини: місцева красуня з довгим волоссям, очима і бровами, як з малюнку, шукає перстень, який поцупили кривдники. Говорять, хто її втішить — зцілиться від хвороб, знайде кохання, друзів або розбереться зі своїми проблемами.

— Отож-бо й воно! — вкотре змахнув виделкою Микола. — Привид усім допомагає, не те що тутешня Марія. Ця тільки й думає, щоб з’їсти усі запаси цукерок, нав’ючити сумками, а потім закрити в палатах і знущатися.

Уже давно не голодний бичок усе одно запхав собі до рота шматочок смаженого м’яса і продовжив тамувати цікавість враз питливих поглядів туристів.

— Не повірите, — вирішив додати фарб Микола, — ця Марія з'їхала з розуму. Навіть не думав, що у привидів є клепка. Хіба можна людей голодом морити? Я ледь дуба не врізав.

І найголовніше — черговий шматочок картоплі — полетів до рота ненажери.

— Примара сказала, що коли розправиться зі мною, одразу візьметься за інших туристів. Запевняла, усі мають бути худими, як тріски, схожими на неї. І не дай Боже хоч хтось буде нагадувати Вацлава Жевуського — драми не уникнути.

Ніби за сигналом, публіка за столами оглянула себе, а Микола продовжував купатися у променях дриготливої уваги й накручувати спіраль загального страху.

— Обіцяла податися усіма кімнатами, зовсім з котушок злетіла. Слава Богу мені вдалося від неї втекти. Однак уже ніколи не забуду те розжарене обличчя, зіркаті беньки та канделябр зі свічками. Хоча нічна сорочка нівроку, розріз на грудях такий привабливий.