Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

полон. Прикинувся жертвою несвідомості. Дав слово честі ніколи більше не підносити зброю проти влади Рад. Це виявилося підступною брехнею. За спробу вдруге податися до білогвардійців довелося сісти у в'язницю. Однак менше ніж за рік Андрейко мав ще одну нагоду переконатися в гуманності радянського правосуддя: першого травня 1921 року його звільнили за амністією. Віддячив новою зрадою: втік за кордон. Став завсідником найбрудніших нічліжок Мешхеда, Тегерана, Бейрута, Бомбея. Набивався і в турецькі піддані. Відмовили. Роботи не вистачало на своїх.

У 1925 році Андрейко, мало не на колінах, виблагав візу до Польщі. Тут теж не забагатів. Заробляв копійки, підносячи цеглу на будівництві у Варшаві. Давав уроки французької мови онукам поміщика Опіриновського в Тучині на Ровенщині. Працював помічником шофера на Бабинському цукрозаводі. Скнів писарчуком у панському маєтку в селі Дорогобуж на Волині.

Жив без впевненості в завтрашньому дні, без постійного даху над головою, без громадянства. Приниження, безпорадність, завжди схилена спина. Всього цього він зазнав як відплату за зраду.

Вогник надії зажеврів аж тоді, коли Польщу окупували гітлерівці. Нарешті, думалось, з'явилися справжні роботодавці. Тепер підскочить ціна на все антирадянське.

Та відразу продатися не наважувався. Знав бо, що серед російських емігрантів панують різні настрої. Одні, як і він сам, ладні хоч сьогодні з німцями на Москву. Інші не від того, щоб Ради знесилились в боротьбі з фашизмом, і тоді можна буде досягти цілей, яких білі армії не змогли вибороти в громадянській війні. А от колишній однополчанин Андреика, вислухавши його плани служити під прапором із свастикою, обурливо сплюнув, одвернувся й перестав вітатися при зустрічах.

На Карпа Андреика це враження не справило. Став лиш обережнішим.

Не помилився тільки в одному: при новій ситуації таких, як він, ще шукатимуть.

Запрошення надійшло через давнього сусіда по нічліжках Іуду Максимовича Філіппова. За довгий час їх розлуки колишній сутенер і дрібний торговець наркотиками у підворіттях Бомбея вибився у бізнесмени: постачав сіно уланському полку, дислокованому на Волині.

Полку не стало. Філіппов оселився в Грубешові. Приліпився у співвласники ресторану, на вивісці якого стояло німецьке прізвище.

— Живу на всю губу, — хвалився ресторатор.

А щоб старий друг міг у цьому переконатися, його запросили в гості.

Запрошення було прийняте. Незабаром і зустрілися. Хильнули по чарці, ковтнули по другій, проголосили тост за дружбу й одвертість. Філіппов сказав гостеві:

— Не подумай, що через грошові справи нехтую громадськими обов'язками. Я представляю в Грубешові Загальнокозачий союз. Тепер у ньому об'єднані всі козачі емігрантські організації. Центр — у Празі. На чолі союзу — генерал Попов. Чекаємо свого часу: на Москву! Кажуть, уже недовго.

Обличчя Андрейка спохмурніло, взялося червоними плямами. Випивши одним духом великий келих горілки, що стояв перед ним, він не сказав, а скоріше вигукнув:

— А я не можу чекати! Не можу і не хочу! Годі! Мені потрібна робота. Така, щоб гроші були. Багато! Розумієш? Парабола мого життя пішла вже вниз, а я ще й не жив, як хотілося. Кращі роки прожебрачив, провів у нічліжних ямах. Не можу більше, не хочу!

— Припини істерику, не верещи, — тихо й лагідно, наче дитину, заспокоював Карпа Філіппов. Правду кажучи, жаль тебе. Хочу допомогти як старому другові. Тільки домовимось: не погодишся на те, що запропоную, — мовчи, ані пари з уст. Натякнути можу навіть зараз. Ти коли-небудь чув про абвер?

— Чув! І зрозумів тебе! Це якраз те, чого мені треба. Дай руку, козаче!

Сімнадцятого серпня тисяча дев'ятсот сорокового року Андрейко тремтячими руками перелічив принесені Філіпповим гроші. Написав розписку. Вперше за останні двадцять років в його кишені шелестіли крупні банкноти. На них можна було, здавалось йому, купити все, до чого звик колись і чого так довго не вистачало: смачний харч, вино, добротний одяг, жіночу ласку.

Тої ж ночі вони вирушили на схід.

Доки Філіппов з Андрейком на селянській фурї, вбрані як звичайнісінькі селяни, їдуть до радянського кордону, ми розповімо ще одну біографію.

Михайлові Голіцину в рік великих соціальних змін в історії Росії минуло шістнадцять. Саме тоді почув він од батька — Георгія Голіцина:

— Мені й Керенський кісткою в горлянці, а червоних я просто не винесу. Збираймося!

Того ж дня Голіцини покинули Кролевець на Чернігівщині й подались на західні території України, окуповані пілсудчиками.

Пізніш, уже в студентському віці, Михайло Георгійович Голіцин переїхав до Праги, де жила тітка. Вона й сама, свого часу тікаючи від революції, кинула в Росії печене й варене. Допомогти племінникові могла лише старими зв'язками, порадою. Молодший Голіцин послухався її. Хоч до козацтва ніякого відношення не мав, вліз у члени «Загальнокозачої сільськогосподарської спілки». Формально завданням спілки було купувати землю і створювати козацькі хутори. Фактично ж, на великі субсидії, одержувані від чехословацького буржуазного уряду, вона вела антирадянську підривну роботу.

А втім дещиця перепадала й таким, як Голіцин На стипендію від спілки Михайло закінчив гірничий інститут. Але роботи за спеціальністю не знайшов. Жив на заробітки від репетиторства, від креслень, які робив для своїх більш щасливих колег з шахти «Ганна» в Пшибрамі. Словом, життя, як і в більшості інших емігрантів складалося злиденне й безперспективне.

Аж ось господарями в Чехословаччині стають гітлерівці, і Голіцин подає сам собі команду: вище голову! Його оптимізм грунтується на загальному твердженні, що німці в Польщі довго не затримаються, рушать далі на схід. А за ними і він пробереться до Володимира-Волинського, де живуть батьки. Далі видно буде.

Зрідка Михайло дозволяв собі заглядати в те «далі» і завжди бачив себе то в ролі управителя, то в ролі власника шахт.

Минали місяці, а війна з Радянським Союзом не починалася. Йшла поки що битва розвідок, війна без ліній фронту, напружена й жорстока, як ніколи. Бо річки Сан і Західний Буг ділили не просто дві країни. Між ними пролягла лінія розділу двох світів, двох ідеологій: соціалізму й фашизму.

Резерв для поповнення агентури гестапо й абверу був, власне кажучи, один: білогвардійські та петлюрівські недобитки. Вербувати декого з них було так просто, що гітлерівці навіть не дуже урізноманітнювали методи. До Голіцина теж підіслали старого його знайомого полковника царської армії Федорова.

— Я чув, йи хочете побачитися з