Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— Ти залишила все позаду, але де твій шлях?

Після цього питання, дівчина підхопилась з ліжка, мов ошпарена і почала міряти кроками кімнату.

— Та що ти взагалі знаєш про моє життя? — викрикнула вона, будячи заспаний замок своєю рідною українською. — Думаєш, мені приємно бути тут, у чужій країні у чужому для мене замку? Я живу в цьому жорстокому світі майже 25 років і тільки зараз розумію, що взагалі не знаю нічого про свою рідню, маму, навіть про себе. Мій дім у рідному Конотопі знищений. Там одні руїни, вкриті попелом. Мені просто пощастило вижити. Я до останнього не хотіла їхати за межі своєї країни. Я спала на руїнах декілька днів і ночей, не хотіла ні з ким розмовляти, допоки мене, знесилену, не забрали медики та волонтери, які дали мені одяг, їжу, допомогли відновити документи й організували переліт до Великої Британії. Моє життя тільки починалось — так я думала раніше, а може воно вже закінчилось? Я нічого не розумію. Я не живу, а існую, як і ти “міфічний привиде”, в якого я не вірю. То ж ніхто, включаючи тебе, не має права звинувачувати мене у надмірному драматизмі. Чому ти снишся мені вже цілий місяць? Мені так не дають спокою демони й привиди у власній душі, так ще й ти...

Дівчина затулила обличчя руками й важко зітхнула.

— Дожилась, вже розмовляю з невідомо ким. Треба взяти себе в руки. Це все стрес, депресія та апатія. Щось одне з них, що періодично змінюється між собою.

Софія тихо відчинила двері й спустилась на перший поверх, де була кухня. Там вона знайшла склянку свіжого молока і шматочок хліба. Заїдаючи свій кошмар, дівчина намагалась ні про що не думати.

Закінчивши з нічним перекусом, Софія покинула кухню, і зайшла в просторе фоє, направляючись на другий поверх до своєї кімнати. Раптом за спиною вона почула дивні звуки від дверей, що вели на вулицю. Оглянувшись, дівчина помітила, що двері були відчинені, ними керував вітер, що ставав все сильнішим. Біля входу кружляв вихор зірваного буревієм зеленого листя.

— Дивно! Я ж зачиняла їх на ключ! — промовила вона сама до себе, не одразу помітивши, що в темряві зачаїлась фігура.

Раптом небо роздвоїла блискавка і фоє було освітленим на коротку мить. Увімкнувши ліхтарик, дівчина зачинила двері й звернулася до незнайомця у довгому чорному плащі з капюшоном і прикритим обличчям та руками.

— Доброї ночі, містере Привиде! Чи називати вас, ваша високість Оскар Ескінг? — привітавшись, засміялась вона. — Я Софія Богемська, онука Сабріни Стоун, яка жила тут дуже довго. Рада знайомству. Напевно вас попросила прийти місис Мері, щоб налякати мене. Даруйте мені, але я не вірю у надприродні явища, які не може пояснити наука. Я скоріше злякаюся грози за вікном, ніж вас у чорному плащі. Ким би ви не були, ласкаво прошу вас на нічне чаювання.

Софія, закінчивши розповідь, направилась у бік кухні, з якої нещодавно вийшла. Фігура у плащі з капюшоном уважно спостерігала за нею, бувши добряче збентеженою її поведінкою і словами. Декілька секунд постоявши, невідомий направився за дівчиною, яка в цей момент заварювала чай.

— Леді, я не п’ю чай... — прошепотів захриплим від часу голосом незнайомець, продовжуючи стояти біля столу.

— Згодна, тут потрібне дещо міцніше. Знаєте, прочитала нещодавно в інтернеті, що український поет і художник Тарас Шевченко при житті дуже любив два напої — неміцну каву зі збитими вершками та чай, в який він додавав ром. Український історик Микола Костомаров згадував, що за довгими вечірніми розмовами Тарас міг випити з десяток склянок такого коктейлю, але дійсно п’яним він бачив поета лише одного разу. Я звісно чай не люблю, але з радістю приготую чай з ромом. Отже, що нам потрібно: 1 чайна ложка чорного чаю; 150 мілілітрів окропу; 30 мілілітрів рому; мед до смаку і паличка кориці. Вуаля, ваш чай з ромом поданий! - промовила радісно Софія, ставлячи на стіл дві чашки. - Я готувала його вперше, тому перепрошую, якщо щось не так.

Незнайомець продовжував дивитися на те, як парує його чашка і як дегустує свій власний напій дівчина. Прийшовши до тями, він несподівано підійшов до неї та прошепотів над її вухом:

— Привид не п’є чай ні з ромом, ні без рому. Він взагалі нічого не їсть і не п’є, дівчинко. Ти вся пішла у свою бабусю — її скептицизм, характер, усмішка, все від неї. Але я...

Дівчина ледь не подавилась від такого випаду незнайомця, але зрозумівши, що той порушує її власний особистий простір, витягла з сумочки, яка була при ній, перцевий балончик. Вона знала, що його не можна розпилювати проти вітру і в приміщенні, але це був невідкладний випадок. Вміст балончика потрапив не лише на фігуру у чорному плащі, а й на саму дівчину.

— Ось так вам, містере Привид! Ти вся пішла у свою бабусю, бла-бла-бла... — відкашлявшись, задоволено перекривила його Софія. — Ви явно не знаєте нічого про неї, як і я. Тож не замилюйте мені очі. Побудьте тут до ранку, а там прийде місис Мері. Хочу побачити її здивоване обличчя, адже її план налякати мене не вдався.

Дівчина наосліп направилась до кімнати на другому поверсі, не помічаючи що від незнайомця не залишилось і сліду.

З горем навпіл вона знайшла якусь кімнату. Чи це та сама, чи інша, Софія вирішила розібратись завтра. Вона втомлено рухнула на ліжко, пірнувши у царство Морфея, але вже без сновидінь.