Читати книгу - "Характерник і відьма, Галина Курдюмова"

- Так хто ти?

- Аа… ву… - почулося у відповідь незрозуміле.

Чоловік знов замотав головою і, здається, дуже засмутився, що не може відповісти.

- Ти німий? Пробач, не відразу зрозуміла. Та це не біда. Дякую тобі і твоєму вовку, що врятували мене! Коли б не ви – вже замерзла б, занесена снігом, сама кучугура залишилась би до весни. Чи, швидше, порвали б на клапті дикі звірі. Твій вовк мене від іншого боронив, тому й рани на ньому…

На обличчі незнайомця відбилося повне нерозуміння моїх слів. То він, може, не лише німий, а й трохи недолугий? Тому й живе на самоті, у глухому лісі. А на вигляд такий гарний. Тільки зараз я змогла роздивитись його обличчя. Ясні блакитні очі в ореолі довгих вій, яким би люба модниця позаздрила. Світле, гарно підстрижене волосся, немов із салону, що ніяк не тулилося до обстановки навколо. Прямий красивий ніс із невеличною горбинкою. Виразні вилиці. М’які на вигляд, гарно окреслені губи, яких хотілося торкнутися…

Про що я думаю?!

- Послухай мене, добре? – звернулась я, мов до малої дитини, чиєю увагою слід заволодіти. – Мене звуть Дариною. А тебе?

- Аа… ву… - знов почулося у відповідь, і чоловік затряс у відчаї головою.

- Тихо, не нервуй. Добре, я так і зватиму тебе: Аву.

Незнайомець зітхнув і кивнув.

Я зраділа, що він мене, принаймні, чує і розуміє.

- Слухай, Аву. Я спускалася на лижах з гори і врізалась у дерево, зламала ногу, мало не загинула, - пояснювала я повільно, чітко вимовляючи слова.

У відповідь молодик кивав.

- Ти можеш якимось чином викликати рятувальників?

Похитав головою.

- Чому?! – вирвалось у мене. – Пробач, ти не можеш відповісти… Але… Ти ж підтримуєш якось зв’язок із людьми?

Похитав головою.

- Ти живеш тут, у будиночку?

Знов похитав.

- А де ж тоді?

Здвигнув плечима. Мабуть, або я щось не зрозуміла, або він.

- І що ж мені робити? – прошепотіла у розпачі. – Перелом зі зрушенням, я не можу рухатись… І, здається, вже почалось запалення…

Я не вигадувала. Самопочуття було вкрай поганим. Мене починало трясти, голова паморочилась, а в очах все розпливалося. Недобре, ой недобре…

Аву, буду його так називати, відкинув шкуру, якою я вкривалася. І до того було холодно, а тепер я й зубами клацати почала. Що він хоче? Подивитись? Допомогти, однаково, нічим не може. Якщо не викине, житиму тут, у хатинці, поки не доконає запалення, а це має трапитись дуже швидко без ліків та ще й у холоді.

Аву приніс великий мисливський ніж, обережно обрізав штанину, оглянув вже фіолетову ногу з червоними плямами запалення, що розповсюджувалось. А потім сунув мені у рота ручку великої дерев’яної ложки.

- Навіщо? – почала відбиватися я. – Не треба! Не чіпай!

Та чоловік вперто втиснув ложку мені між зубами і пригрозив пальцем. Що він хоче робити? Він же не лікар! Та не встигла я й пискнути, як шалений біль прошив не лише ногу, а усе тіло. Закричала я дико. Спасибі ложці, яка не дала викрошити зуби чи відкусити собі язика. Свідомість вимкнулась, милостиво позбавивши мене страждань. Проте, ненадовго.

Коли я прийшла до тями, нога боліла, але вже не так, як раніше. Швидше нила. Піднявши шкуру, якою була вкрита по горло, побачила, що кістка вже не випинається. Якимось чином німому вдалося поставити її на місце, що було дуже й дуже дивним. Самого «знахаря» у хатинці не було, і я мала змогу поміркувати. Згадалися шрами в тому місці, де були рани у сріблястого вовка, що мене врятував. І подране вухо… До речі, де ж той вовчик? Чи невідомий рятівний та вовк – одна й та сама особистість? Вовкулака?