Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Після Першої світової війни, яку у Версалі було зупинено, але не розв’язано проблеми остаточно, гнів лише накопичувався. Періодично він виливався у помсту, як-от у вересні 1939 року, коли радянське військо увійшло до міста на білих конях, і через два роки знову, коли німці в’їхали сюди на своїх танках. «На початку серпня 1942 року до Львова прибув генерал-губернатор д-р. Франк»{11}, — занотовано єврейським мешканцем міста в одному з небагатьох вцілілих щоденників. «Ми знали, що цей візит не віщує нічого доброго». Того місяця Ганс Франк, особистий юрист Гітлера, а тепер генерал-губернатор окупованої Польщі, піднявся мармуровими сходами будівлі університету до великої зали, аби прочитати лекцію, в якій він оголосив про плани знищити євреїв міста.

Я приїхав до Львова восени 2010 року, щоб прочитати свою лекцію. На той час я розкопав один цікавий і, мабуть, ніким непомічений факт: двоє людей, які додали до Нюрнберзького процесу злочини проти людяності та геноцид, Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін, проживали у цьому місті у той період, про який пише Віттлін. Обидва вчилися в університеті і на собі відчули жахіття тих років.

Це не було останнім збігом випадковостей, що пройшли через мій робочий стіл, але назавжди залишиться тим збігом, що вразив мене найглибше. Коли я готувався до подорожі до Львова, аби поговорити там про витоки міжнародного права, я дізнався, що саме місто було тісно пов’язане з цими витоками, і це справило неймовірне враження. Те, що двоє людей, які долучилися до створення сучасної системи міжнародного правосуддя більше, ніж усі інші, походили з одного міста, здавалося, не є просто випадковим збігом. Не менш вражаючим для мене під час цього першого візиту було також те, що жодна особа з тих, з ким я зустрічався в університеті чи в інших місцях, не знала про роль Львова у заснуванні сучасної системи міжнародного правосуддя.

Після лекції посипалися запитання здебільшого щодо життя цих двох людей. На яких вулицях вони жили? Які лекції відвідували в університеті і хто були їхні викладачі? Чи вони знали один одного? Чи зустрічалися один з одним? Що з ними відбувалося після того, як вони полишили місто? Чому ніхто нічого не розповідає про них на юридичному факультеті сьогодні? Чому один з них вірив у захист окремих осіб, а інший — у захист груп? Як вони долучилися до участі у Нюрнберзькому процесі? Що сталося з їхніми родинами?

Я не мав відповідей на ці запитання про Лаутерпахта і Лемкіна.

Тоді хтось поставив запитання, на яке я зміг відповісти: «У чому полягає різниця між злочинами проти людяності і геноцидом?»

«Уявіть собі вбивство ста тисяч людей, які походять з однієї групи, — пояснював я, — євреїв або поляків, що мешкали у Львові. Для Лаутерпахта убивство окремих осіб, якщо воно є частиною систематичного плану, було б злочином проти людяності. Для Лемкіна, зосереджуючись на геноциді, — убивство багатьох з наміром знищити групу, до якої вони належать. Нині для обвинувача така різниця є здебільшого питанням встановлення наміру: щоб довести, що це геноцид, необхідно продемонструвати, що мотивом акту вбивства був намір знищити групу, а для злочинів проти людяності такого наміру демонструвати не потрібно». Я пояснив, що довести намір знищити групу загалом чи частково є вкрай складно, оскільки ті, хто брали участь у таких вбивствах, намагалися не залишати по собі жодних документів, які можна було б згодом використати проти них.

Ще хтось запитав, чи це суттєва різниця. Хіба суттєво, чи закон прагне тебе захистити через те, що ти є окремою особою, чи через те, що ти належиш до певної групи людей? Це питання по колу обійшло аудиторію і залишається зі мною досі.

Пізніше того ж вечора до мене підійшла одна студентка. «Чи можна поговорити з вами наодинці, подалі від всіх? — прошепотіла вона. — Це особисте». Ми відійшли вбік. «Ніхто в місті не знав про Лаутерпахта і Лемкіна та не переймався ними, — сказала вона, — тому що вони були євреями. Вони були заплямовані через своє походження».

«Можливо», — відповів я, не розуміючи до чого вона веде.

«Я хочу, щоб ви знали, — сказала дівчина, — що ваша лекція для мене дуже важлива, особисто для мене важлива».

Я зрозумів, що вона цими словами натякала і на власне коріння. Те, що ти поляк або єврей, не є темою, про яку говорять відкрито. У Львові питання ідентичності особи і належності до певної групи є дуже делікатними.

«Мені зрозуміла ваша зацікавленість Лаутерпахтом і Лемкіним, — продовжила вона, — але хіба ваш дідусь не є тим, про кого слід роздобути якнайбільше інформації? Хіба не він є найближчим вашому серцю?»

I

Леон

1

Мої найдавніші спогади про Леона беруть початок із 1960-х років, коли він жив у Парижі разом зі своєю дружиною Ритою, моєю бабусею. Вони мешкали у двокімнатній квартирі з крихітною кухнею на третьому поверсі пошарпаного будинку дев’ятнадцятого століття. Будинок стояв на півдорозі, якщо підніматися вулицею де Мобеж, в оточенні затхлих запахів і гуркоту потягів з Північного вокзалу (Ґар-дю-Нор).

Я навіть пам’ятаю деякі речі звідти.

Там була ванна кімната з рожевою і чорною плиткою, де у невеличкому просторі за пластиковою шторкою Леон проводив багато часу наодинці. Для мене і мого ще більш допитливого молодшого брата заходити на цю територію було заборонено. Іноді, коли Леон та Рита виходили на закупи, ми тихенько пробиралися туди.

З часом ми стали сміливішими і брали до рук та розглядали різні речі з дерев’яного столика, що стояв у кутку ванної кімнати і слугував дідові за письмовий стіл. Там були розкидані різні папери, на яких дідусь щось нерозбірливо писав французькою та іншими іноземними мовами (дідова манера письма відрізнялася від усього, що ми бачили, слова на списаних аркушах розповзалися, наче павуки). Столик також був завалений старими поламаними годинниками, які підживлювали нашу впевненість у тому, що він займався контрабандою годинників.

До дідуся з бабусею іноді приходили гості: дивні літні пані з чудернацькими іменами. Серед них вирізнялася мадам Шайнман — у чорній сукні зі смужкою коричневого хутра на