Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

До кімнати почали заходити люди. Засмучений мер. Перелякані городяни.

Я прикрив оголене тіло. Навіть у смерті вона була прекрасна.

Багато хто з тих, хто увійшов, дивилися на мене з осудом. Але мені було байдуже. Я, як і вона, не потребував їх схвалення. У цьому ми були схожі. Кат та його жертва.

На злітному майданчику мене проводжав не менш численний натовп. Вони прийшли. Сповнені цікавості. Людям завжди цікаво. Втім, я кат і мені немає до цього діла.

Мер довго тупцював поруч, не наважуючись простягнути руку.

– М-м-м... е-е... дякую, – нарешті видавив він, але руку так і не потиснув. – Ми вдячні вам за допомогу.

Хоча б в одному Джейн мала рацію. Вони більше ніколи не викличуть ката. Люди повинні самі вирішувати свої проблеми і нема чого їх звалювати на чужі плечі, нехай і спеціально створені для цього. Зрештою, кати теж люди.

Несподівано натовп розійшовся, на галявину хитаючись вийшов чоловік. Батько.

Це неймовірно, але він сильно постарів у порівнянні з вчорашнім днем.

– Будь ти проклятий! – прокричав старий і, стиснувши величезні кулаки, побіг у мій бік.

Його вистачило лише на кілька кроків, ноги підкосилися, і він упав.

– Будь проклятий! – він катався землею, а з очей лилися сльози. Великих блакитних очей. Зовсім як у... – проклятий, – сказав він тихіше.

Я повернувся і мовчки заліз у флайєр.

«Буду,— подумав я,— тільки ти, старий, запізнився. Я вже проклятий. Давно. Разом із народженням...»

Пролітаючи над геометрично правильними полями, я подумав, що ненавиджу цю правильність. Людина завжди несе її у собі, вибудовуючи всіх під одну лінійку.

Біле. Чорне. Винен. Ні. І ми – кати – робимо посильний внесок. Ми також люди.

Ще я думав, як відреагує Рада на мій вчинок. Ні, я не хвилювався, я знав, вони зрозуміють мене. Адже вони теж – кати...