Читати книгу - "Хребет Дракона, Кевін Джеймс Андерсон"

— Уперед, — прошепотів Кловус, та прозвучало це не як молитва, а заохочення другові. — Дай вихід своєму священному хаосу.

3

Міррабай повнився для нього темними і нав’язливими спогадами. Уто мандрував сюди, аби зустрітися зі своїми особистими демонами, проте тепер, коли прибули ненависні ішаранці, кров, смерть і біль почнуться знову. Він досі хотів убити цих людей за те, що вони зробили з його дружиною та доньками так багато років тому. Принаймні тепер він був тут, аби дати відсіч.

Уто з Рифу, один з елітних Хоробрих, був високим, худорлявим і мускулистим, із коротко стриженим волоссям кольору сталі. Він був невблаганним і незрівнянним воїном, правою рукою конаґа Конндура. Широке, гладко виголене лице Уто мало виразні вилиці, а його вузькі очі дещо мигдалеподібної форми вказували на те, що він був Лютим-напівкровкою. Як Хоробрий, він носив чорну шкіряну грудну броню та бриджі, чорні чоботи, сорочку-кольчугу та чорний плащ з кольчужною підкладкою. Він був показною фігурою.

Коли Уто побачив наближення ворожого військового корабля до Міррабая, його обличчя затвердло, на ньому з’явилася маска виклику. Споглядання червоних з білим вітрил спонукало його до дії.

— Вставайте і бийтеся! — Коли він вибіг на пірс, його чоботи грюкотіли по дерев’яних дошках. — Ви знаєте, що робитимуть ці тварини.

Містечко відгукнулося на його заклик. Моторні хлопці зі смолоскипами залізли на башти з кожного боку затоки, аби запалити сигнальні вогнища з зеленого дерева. Полум’я викидало в небо клуби диму, які можна було побачити на милі вздовж узбережжя вгору і вниз, проте Уто знав, що нападники вдарять, попалять, уб’ють і відступлять, перш ніж будь-яке інше місто зможе надіслати підмогу.

Небезпека нападу ішаранців була постійною загрозою, однак прибережні містечка ніколи не могли бути по-справжньому готовими — не до такого. Глибоко в душі вони були рибалками та містянами, а не безжалісними воїнами. Не Хоробрими, як оце він.

Уто подумав про свою дружину Мареку та їхніх двох доньок, закатованих ішаранцями тридцять років тому, в той час, коли він був на війні. Сьогодні ж він тут. Він та його супутник, молодий Хоробрий на ім’я Ондер, були єдиною надією для цих людей.

Захисники містечка помчали у свої домівки, аби схопити списи та піки, що висіли на стінах, луки та стріли, що використовувалися для полювання, мечі, які належали родинам не одне покоління. Дружини цілували своїх чоловіків на прощання та несли дітей у гори, а інші жінки залишилися боронити своє містечко.

Ішаранці нападуть, щойно підійдуть на достатню відстань.

Ондер, інший Хоробрий, який служив як новий паладин у цій частині узбережжя, приєднався до Уто в кінці причалу. У нього було піщано-жовтаве волосся та рожеве обличчя, через що воно виглядало ніби щойно вмитим; він також мав характерні риси Лютого-напівкровки. І хоча йому було лише трохи більше двадцяти, Ондер був хорошим воїном і бійцем, знайомим із різними видами зброї, вихованим у одному з віддалених тренувальних селищ Хоробрих. Уто бився з ним кілька разів, проте сумнівався, що його супутник колись раніше зустрічався зі справжнім ішаранським ворогом.

Стоячи наприкінці причалу, Ондер спостерігав за кораблем, що наближався, і несподіване мерехтіння страху відбилося на його обличчі, але він відігнав його.

— Ми зможемо їх подолати?

Уто сумнівів не мав.

— Ми Хоробрі. Це в нашій крові, і наша доля захищати Співдружність.

Містяни хутко бігли, аби нашвидку звести перепони на вулицях, вони були налаштовані рішуче попри свій страх. Ці люди пам’ятали, як Міррабай спалили до тла кілька десятиліть тому. Деякі старі вояки досі носили на собі шрами від тієї поразки, і всі знали ті страшні історії. Уто пишався, що тепер вони об’єдналися та дивилися своєму страху в обличчя.

— А вони хоробрі, — низьким голосом мовив він до Ондера, — проте не сповнені ненависті до ішаранців так, як я. — Він розправив плечі. — Ти готовий?

Ондер стиснув зуби та кивнув.

Ішаранський корабель, наче дикий бик, стрімко увійшов у гавань. Бічні люки піднялися, і щось страхітливе замерехтіло та зарухалося у трюмі військового корабля. В Уто сперло подих, щойно ненажерлива тварюка вирвалася з трюму та кинулася в затоку. Він голосно вдихнув, не вірячи своїм очам:

— Ці покидьки привезли божка! До наших берегів!

Звільнена сутність набухала і крутилася, втілюючись вихором води, тінями та люттю. Її риси змінилися, а потім перетворилися на щось схоже до людського обличчя, від якого неслося гарчання,— обличчя з неохайною бородою, скуйовдженим волоссям і палаючими очима, і все це приєднано до химерного тіла, що мчало крізь воду.

Містяни злякано закричали, і Уто почув дзенькіт кинутої зброї. Хоча багато захисників тримали себе в руках і залишилися в строю, він сумнівався, що вони зможуть вистояти проти цього. Він указав рукою на Ондера.

— Нам знадобляться наші реймери.

Молодий Хоробрий похмуро кивнув:

— Я так і подумав.

Кожен з них зняв з пояса навісний золотий браслет у формі манжети, прикрашеної стародавніми символами Лютих. У неприродно теплому металі Уто відчував силу зброї, яку міг використовувати лише Хоробрий. Лівою рукою він оповив золоту манжету навколо правого зап’ястя, тоді стиснув, щільно закріпивши її на місці. Гострі металеві зубці по краях реймера впилися в плоть. Шипи прокололи кровоносні судини та пили кров, активуючи силу старю давньої зброї, викликану магією Лютих з його родоводу Хороброго. Багряна рідина побігла по передпліччю, коли він підняв руку, а потім використав магію, щоб запалити корону полум’я на манжеті реймера.

Заревівши, Уто надавив, і полум’я стало яскравішим. Його магія живила вогонь, збільшуючи його у вогненну кулю, що охопила руку. Випрямляючи пальці, він витягував полум’я в лезоподібний батіг, довгий, як його рука. Він високо утримував вогонь, який сяяв проти наступаючого ворога. Стоячи в кінці пірса, він протистояв військовому кораблю і випущеному на волю божку.

Ондер також затиснув свій золотий браслет-манжету на зап’ясті, випускаючи кров і запалюючи власний вогонь. Обоє стояли з високо піднятими вогненними руками, готові захищати Міррабай своєю полум’яною люттю.

Незважаючи на це, божок рвонув до них, викидаючи гейзери води. Бурхливі хвилі перекидали рибацькі човни та котилися до причалів, трощачи більші кораблі, пришвартовані до пристані. Вивільнена сутність піднялася з води та стрімко понеслася до причалу і двох палаючих реймерів.

Уто усвідомив їхню вразливість.

— Тут нам його не побороти!

Вони