Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

вище, — зазнала глибоких змін. Після придушення першої російської революції 1905–1907 рр. і хвилі переслідувань, до яких удався царат, інтелігенцію опанувало передчуття, що наближається кінець монархії. Це передчуття посилила Перша світова війна, коли ентузіазм і дух завоювань переродились у глибокий песимізм, навіяний поразками внаслідок непідготованості Російської імперії, тяжких помилок та бездарності військового командування і вад системи забезпечення військ боєприпасами і провіантом. Усі ці ґанджі призвели до колосальних утрат: 1,7 млн полеглих у боях, близько 5 млн поранених і 2,5 млн військовополонених.

У цьому апокаліптичному контексті множилися пророцтва, видива, сподівання. Загрожував якийсь великий катаклізм, байдуже, чи прихід Антихриста, чи кінець світу, чи соціалістична революція. 1901 року Максим Горький (1868–1936), великий пролетарський письменник, написав свою знамениту «Пісню про Буревісника», поему в прозі, в якій цей птах ледь завуальованими через цензуру словами проголошує майбутню революцію:

«В гніві грому — пильний демон — вже давно утому чує, певен він, що сонця не сховати хмарам... Синім полум’ям палають зграї хмар понад безоднею морською... Буря! Скоро вдарить буря! Це сміливий Буревісник гордо лине межи блискавиць над морем, що реве у гніві; то кричить пророк перемоги: — Хай сильніше вдарить буря!»[10]

Багато поколінь совєтських дітей мали вчити цю поему напам’ять. Згідно з офіційною інтерпретацією то була пророча поема, яка провіщала Жовтневу революцію. Проте, якщо революція була в повітрі, ніщо тієї пори, на початку XX ст., не свідчило, що вона буде соціалістичною, і ще менше — більшовицькою. Правду кажучи, якби Лютнева революція (1917 р.), тобто повалення монархії, відбулася не на тлі катастрофічної війни, що її провадили виснажені солдати, оброблені страхітливо ефективною більшовицькою пропагандою, яка закликала їх до дезертирства, цілком можливо, що Росія стала б на шлях буржуазного розвитку й відмовилася б у такому разі від свого месіанського покликання. Але долі заманулося інакше.

Ми знаємо, що саме більшовицька партія — підтримувана лівим крилом Партії соціалістів-революціонерів, значно популярнішої і краще закоріненої в Росії — спромоглася захопити владу завдяки своїй рішучості, залізній дисципліні й привабливим для простолюду гаслам: «Земля — селянам, заводи — робітникам, уся влада — радам!» Незважаючи на катастрофічний вихід із Першої світової війни і довгу й криваву громадянську війну, Ленін і його товариші, передусім Троцький, змогли не тільки захопити владу, а й утвердити тоталітарну систему, яка проіснує понад сімдесят років, зокрема завдяки створенню, тільки-но прийшовши до влади, страхітливої політичної поліції — ЧК.

Стисло нагадаймо, що цей небачений режим вижив, незважаючи на лихо Брест-Литовського миру, укладеного 1918 року між молодою Совєтською Росією і центральними державами; згідно з ним Ленін погодився зректися будь-яких спроб поширити свою владу на Польщу, Україну, Грузію, частину балтійських країн і Білорусії. Цей мир, якого Росія дотримувалася лише кілька місяців, мав своїм наслідком посилення ворожості між прихильниками Совєтської Росії, першої у світі пролетарської держави, і національно-визвольними рухами соціалістичного і буржуазного характеру в регіонах та країнах, які «віддав» Ленін. На велике лихо для цих національних рухів, комуністичний режим зрештою вийшов переможцем і зміг відвоювати велику частину «втрачених» територій, зокрема більшу частину України.

«Учення Маркса всесильне, бо правильне»

Яким дивом цей режим протримався так довго? Крім уже названих факторів, важливо наголосити, що партія Леніна була марксистською. А згідно з тезами Маркса комунізм — неминуче майбутнє людства. Тут я повинна признатися, що під час навчання в університеті на філологічному факультеті я завжди мала посередні оцінки з обов’язкових ідеологічних предметів, як-от марксистсько-ленінська філософія і науковий (sic!) комунізм, — такою-бо безглуздою видавалася мені ця наука. «Учення Маркса всесильне, бо правильне», — утовкмачували мені. Але хто сказав, що воно правильне, запитувала я себе, ще молодесенька дівчина, тоді як ішлося про мантру, яку треба повторювати без роздумів.

Якщо підсумувати, Маркс вважав, що історія людства проходить через неминучі стадії: у доісторичному періоді матріархат, потім патріархат; рабовласницька система; феодалізм; зрештою капіталізм, що внаслідок класової боротьби неминуче має поступитися комунізму. Захопивши владу, Ленін і його товариші були переконані, що все людство піде за їхнім прикладом. Першою здійснивши соціалістичну революцію, Росія опинилася в авангарді людства, якому нестиме світло і прогрес. Саме отак із попелу месіанських ідей народилися нові месіанські ідеї.

Більша частина російських інтелектуалів і творців аж ніяк не прихилилися одразу до цієї ідеї, радше навпаки. Василь Розанов (1856–1919), видатний письменник і релігійний мислитель, зрозумів небезпеку, яку становив Ленін, за багато місяців до Жовтневої революції. У травні 1917 року він писав, що більшовицький вождь

«спирається не на громадян, які розуміють свою відповідальність і мають громадянське чуття, а на простолюд, на неосвічені й обмежені маси. Він їх розворушив, аж поки вони повстали»[11].

Інші були шоковані насильством і безглуздою жорстокістю революційної вакханалії, скажімо, поетеса Зінаїда Гіппіус (1869–1945), що 17 березня 1918 року писала у своїх «Чорних зошитах»:

«Учора на хвилину кольнула звістка про звірячий розгром Михайловського і Тригорського (історичних маєтків Пушкіна). Але знищили й садибу Тургенєва. Осквернили могилу Толстого. А в Києві вбили 1200 офіцерів, у трупів відрубали ноги, забираючи чоботи»[12].

Інші дуже швидко відчули насильство комуністичного дорожнього котка, який нещадно чавив на своєму шляху все, що чинило або мало потенціал чинити опір. Видатний російський письменник Олександр Купрін (1870–1938), що 1919 року вступив до білої армії, розповідає в одному короткому оповіданні про свою єдину зустріч із Леніним 1918 року, описує його майже нелюдську натуру, властиве йому одержиме прагнення запровадити й підтримувати диктатуру в країні Совєтів:

«По суті, — подумав я, — ця людина, така проста, чемна і здорова, набагато страшніша від Нерона, Тиберія, Іоанна Грозного. Ті, з усією своєю душевною потворністю, були все-таки людьми, доступними для примх дня і коливань характеру. А от цей — щось на кшталт каменя, на кшталт скелі, що відірвалася від гірського хребта і стрімко котиться вниз, знищуючи все на своєму шляху. І до того ж — подумайте! — камінь, що завдяки якимсь чарам мислить! Немає в нього ні почуттів, ні бажань, ні інстинктів. Одна гостра, суха, непереможна думка: падаючи — знищую»[13].

Щодо тих, хто не відкидав одразу революцію, то кожен бачив її по-своєму, найчастіше ідеалізуючи й додаючи до неї велику дозу романтизму та містицизму. Отож видатний російський поет Олександр Блок (1880–1921), що помер від голоду наприкінці громадянської війни, інтерпретував революцію як містичну подію, зокрема у своїй відомій поемі «Дванадцять». У поемі