Читати книгу - "Помста для Роуз, Юлія Богута"

— Яка ж трагічна історія, Джеймсе. Маленька дурна дівчинка гралася запальничкою та ненароком влаштувала пожежу, — посміхався чоловік, дістаючи з кишені ту саму срібну запальничку, поки я від страху знову заклякла. Чужі слова тонули в шаленому серцебитті. — Як же шкода, що ти не встиг її врятувати... Так синку?

Я дивилася, як він опустив запальничку вниз та вклав її у пальці хлопчику. Він був ледь старший за мене. Може на голову вищим. Таким самим як я. Ми могли б з ним вчитися в одній школі чи ходити в один і той же кружок, а натомість дивилися один на одного крізь тонку щілину, поки його пальці повільно проводили по коліщатку. У вухах задзвеніло настільки сильно, що я, здається, навіть перестала дихати й мовчки притулилася до стіни. На очі накотились сльози, розмиваючи навіть ті крихти світла, які до мене добиралися.

В повітрі розлився терпкий запах  диму. Я повільно розплющила їх, дивлячись як горять штори, які тато ніколи не затягував. Колись, їх розвішала тут тітка Лойс, "щоб ніхто не бачив, що тут відбувається". Я любила за ними ховатися, щоб мене ніхто не знайшов. А зараз, мені хотілося, щоб мене побачив за ними хоча б хтось. Байдуже хто — сварлива вчителька, сумна танцівниця чи собака з маєтку напроти. Хоча б хтось.  

Очі повільно заплющились, щоб не бачити вогонь, а коли знову відкрилися, я зачепилася поглядом за троянду яку мені подарував тато після сьогоднішнього виступу. Вона стояла у великій чорній вазі, й тонула в клубах диму так само як і я. Вона не могла нікуди втекти. Не могла вколоти своїми колючками полум'я. І не могла кликати на допомогу. Все, що їй вдавалося — повільно тліти у своїй вазі, поки багрові пелюстки темніли та губилися за язиками вогню. Поки я тонула разом з ними й рефлекторно хапала повітря губами. Поки я повторювала єдине слово, ніби мантру, аж доки воно не переросло в крик...»

— Тато! — вирвалося крізь сон. — Тато... — ледь тихіше зірвалося знову, змішуючись зі сльозами та перетворюючись на ледь чутний шепіт — «Тато».

Гарячі сльози стікали з очей, залишаючи на червоних щоках бліді сліди. Серце розривалося в грудях, ніби збиралося от-от спіткнутися з ритму та розбитися та тисячу шматочків. Я ненавиділа його так само сильно, як непрохані сльози, які не вдавалося ніяк зупинити. Як засохлу кров на губах, які я знову прокусила уві сні. Як мій особистий кошмар, який переслідував мало не кожної ночі. Як те, що навіть уві сні не змогла врятувати того, хто поклав своє життя для того, щоб я виросла хорошою людиною.

Тільки знаєш, тату, в чому біда...? Єдиний спосіб потрапити хорошим людям на небеса — це спалити себе до попелу. Принаймні так у них буде хоча б якийсь шанс дістатися туди.