Читати книгу - "Татусь під ялинку, Тая Смоленська, Аріна Вільде"

Ми накриваємо на стіл, Катя бігає навколо мене і засипає запитаннями про свого батька. Вона то радіє першій зустрічі, то хвилюється, що не сподобалася йому і що була не у своїй найкращій сукні, то сумує, бо він так швидко пішов і невідомо, коли з'явиться знову.

Я слухаю її і намагаюся посміхатися, хоча насправді насилу стримую сльози. Коли шість років тому я твердо вирішила будь-що залишити маленьке життя, яке так несподівано зародилося всередині мене, я не думала, що це буде так складно - виховувати її одній. Намагатися приділити їй увагу за двох, розриватися між роботою і святами в дитячому садку. Відповідати на численні запитання про те, хто її тато. Придумувати історії про неіснуючого чоловіка.

Раптово у двері лунає дзвінок. Я завмираю. Хмурюся.

- Це Дідусь Мороз? - захоплено протягує Катя.

- Та ні, рано для нього ще. Може, тітка Юля забігла до нас із подарунками? Ходімо подивимося.

Я відчиняю двері і зі здивуванням дивлюся в зелені очі чоловіка, на дні яких хлюпоче пекуча лють і неприязнь. І злий він безумовно на мене. От тільки за що?

- Ура! Татко повернувся! - підбігає до нас донька і починає стрибати та плескати в долоні від щастя. Я ж раптом лякаюся. Бо чоловік мав рацію - я нічого про нього не знаю. Раптом він псих якийсь?

- Ти щось забув? - ковтаю клубок, що підступив до горла, і намагаюся зрозуміти, як би мені зачинити двері, щоб він не встиг проникнути у квартиру.

Все ж ідея була до біса дурною. Хоча це не дивно, все що б я не робила в кінцевому підсумку розбивається вщент і приносить одні нещастя.

- Ні, але завдяки комусь моя машина застрягла в снігу, а жоден евакуатор у місті не може приїхати протягом години. Я обдзвонив з десяток служб, - зло шипить чоловік.

- А що від мене потрібно? - намагаюся здаватися спокійною, хоча насправді далека від цього стану.

- Тату, ти залишишся з нами на Новий рік? - встряє Катя, смикаючи його за штанину і намагаючись привернути до себе увагу.

- Лопата є? - ігноруючи мою доньку, запитує він.

- Н-навіщо? - заїкаюся я, намагаючись відчепити від нього Катю.

- Мамо, нехай він залишиться!

- Машину відкопати, - хмикає чоловік.

- Ні, - нарешті беру себе в руки, розуміючи, що ніяка небезпека нам не загрожує. - Але можна запитати в консьєржки,  в коморі має щось бути. Щоправда, вона, напевно, не на місці, Новий рік усе ж таки.

Чоловік кривиться. Відкриває рота, щоб сказати щось, але в цей момент у нього дзвонить телефон. Він приречено закочує очі, приймаючи виклик.

- Так. Ні. Не скоро. Тому що машина застрягла. Не брешу я, заспокойся. Постараюся. Ага, - його голос трохи пом'якшується. - Я тебе теж, не сумуй, я постараюся до опівночі дістатися до дому.

Я розумію, що через мене його плани на цей вечір полетіли під три чорти. Ні, він, звісно, сам винен, що не дивився на дорогу і ледь не вбив мене, але все ж таки, якби я не попросила його про послугу, він би, напевно, дістався вже до свого будинку.

Схоже, дзвонила його дівчина, адже обручки на ньому немає. Я спеціально перевірила, ще в машині, перед тим як прийняти це дурне рішення.

- Знаєш, моя машина стоїть у підземному паркінгу, якщо хочеш, я можу дати ключі, завезеш її після свят. А мені залиш від своєї, на випадок якщо мені потрібно буде кудись поїхати, - раптом пропоную я.

Хвилювань за те, що він не поверне мою машину, немає, судячи з його одягу та іменних запонок на рукавах сорочки, які визирають з-під пальта, чоловік безумовно при грошах і чужого йому не потрібно. До того ж, для підстраховки у мене будуть ключі від його автомобіля.

- Чудове рішення. Давай сюди ключі, ось мої, - вкладає в мою долоню і коли наша шкіра стикається, тіло раптом вкривається мурашками, а мені стає якось ніяково.

До цього моменту я була зла, засмучена, емоційно напружена і мені було зовсім не до розглядання чоловіка, але ось зараз я розумію, що він привабливий. До божевілля. Високий брюнет із зеленими очима і чарівною харизмою. Напевно, якби ми познайомилися в іншій ситуації, я б обов'язково почала фліртувати з ним.

- Ну, ще раз із прийдешнім, - кривувато посміхається він, переводячи погляд на Катю, яка, розуміючи, що він збирається йти, зараз заплаче.

- Ну-ну, цукерочко, що за сльози, адже сьогодні таке свято?

- Матусю, невже він мене не любить?

- Ну що ти, звісно тато тебе любить, але в нього дуже важлива робота. Прямо як у Діда Мороза, тому всі бачать його раз на рік. Давай дістанемо з холодильника торта і нарешті сядемо за стіл. А вранці вирушимо ліпити сніговика і грати в сніжки, домовилися?

- А тато?

- А тато вже буде далеко-далеко. Доглядатиме за білими ведмедиками і годуватиме пінгвінів, - безбожно брешу, але це, здається, діє.