Читати книгу - "Жменя праху"

— Я не від того, щоб піти в кіно.

— Згода. До Лоувотера я встигну й завтра.

— А потім ми заглянемо до Вулворта, добре?

Як узяти до уваги таку милу згідливість у Бренди і здоровий глузд у Тоні, нема чого дивуватися, що друзі вважали їх взірцевою парою, якій пощастило розв’язати проблему спільного життя.

Пудинг без протеїну був неапетитний.

За п’ять хвилин принесли телеграму. Тоні розпечатав її й вигукнув:

— Хай йому дідько!

— Щось неприємне?

— Страхіття! Ось на, подивись.

Бренда прочитала:

— «Приїжджаю три вісімнадцять радий зустрічі Вівер». Хто це такий? — запитала вона.

— Один молодик.

— Це звучить непогано.

— Та де там. Зажди, поки його побачиш.

— А чого він до нас їде? Ти що, запрошував його?

— Та, мабуть, щось таке бовкнув. Якось увечері я зайшов до Брета, крім нього, там нікого не було, ми випили з ним, і він сказав, що хотів би подивитися на наш дім...

— Певне, ти хильнув зайвого.

— Не так і багато, та й хто б міг подумати, що він устругне таку штуку.

— Так тобі й треба. Ось що виходить, коли ти їдеш у справах до Лондона і лишаєш мене саму. Та хто ж він усе-таки?

— Просто один молодик, його мати тримає оту крамницю.

— Я колись познайомилася з нею. Стара відьма. До речі, ми винні їй трохи грошей.

— Слухай, давай подзвонимо йому і скажемо, що ми хворі.

— Надто пізно. Він уже давно сидить у поїзді і легковажно споживає сніданок за три шилінги шість пенсів — якусь безладну мішанку з крохмалю й протеїну... Треба буде примістити його в «Галахаді». Той, кому довелося там ночувати, ще ніразу не приїздив знову — мабуть, спати там справжня мука.

— Та все-таки, що в біса ми з ним робитимемо? Вже пізно запрошувати когось іще.

— Ти їдь до Пігстентона, а я розважатиму його. Самій мені легше. Ввечері його можна повести в кіно, а завтра ми покажемо йому будинок. Якщо нам пощастить, він поїде вечірнім поїздом. Йому треба на службу в понеділок?

— А хто його знає.

3.18 — далеко не найзручніший поїзд.. Прибуваєш на місце десь за чверть до четвертої, і коли ти, як Вівер, тут чужа людина, то не знаєш, чим згаяти годину до чаю; але Бренда, яка без Тоні почувала себе невимушено, дуже мило виконувала обов’язки господині, а Вівера так рідко зустрічали привітно, що він і не помітив ледь холодного прийому.

Вона прийняла його в кімнаті, яку за давньою звичкою називали кімнатою для курців; це був чи не найменш похмурий куточок у всьому домі.

— Дуже мило, що ви завітали до нас. Мушу одразу вас попередити: ви наш єдиний гість. Боюся, що вам буде страшенно нудно... Поїзд був дуже переповнений? По суботах часто так буває... Чи не хочете вийти на свіже повітря? Незабаром посутеніє, тож ухопимо трохи тепла, поки не пізно...— гомоніла вона.

В присутності Тоні їй було б важко: вона б перехопила його погляд, і всі її манери господині замку з неї б мов вітром звіяло. А Вівер умів легко підхоплювати нитку розмови, тож вони вийшли скляними дверима на терасу, спустилися в голландський садок, обійшли оранжерею й вернулися назад, ні на мить не відчувши ані найменшої ніяковості. Бренда навіть почула раптом, як вона каже Біверові, що його мати одна з її найдавніших приятельок.

Тоні встиг вернутися до чаю. Він вибачився, що не зміг привітати гостя, і майже зразу подався до свого кабінету на нараду з управителем.

Бренда розпитувала Вівера про Лондон, про те, які останнім часом відбулися прийоми. Бівер був напрочуд добре поінформований.

— Поллі Кокнерс невдовзі влаштовує прийом.

— Так, я знаю.

— Ви будете там?

— Навряд. Останнім часом ми ніде не буваємо.

Дотепи, що ходили по місту вже з півтора місяця, для Бренди прозвучали як зовсім свіжі; повторюючись, вони відшліфувалися, і Бівер сипав ними досить хвацько. Він повідомив їй багато новин про амурні справи її приятелів.

— А як там Мері з Саймоном?

— Невже не знаєте? Розбили глек.

— І давно вже?

— Почалося воно ще влітку, в Австрії.

— А Біллі Ангмерінг?

— Крутить шалену любов з дівчиною на ім’я Шіла Шраб.

— А як живуть Гелм-Габбарди?

— Та в них теж не все гладенько... Дейзі відкрила новий ресторан. Діло йде на лад... Відкрився також новий нічний клуб під назвою «Сажок»...

— Господи,— зітхнула Бренда.— Як люди цікаво живуть!

Після чаю привели Джона Ендрю, і він зразу повернув розмову по-своєму.

— Добридень! — сказав він.— Я не знав; що ви приїдете. Тато казав: от добре, що не наїде гостей на неділю. Ви полюєте?

— Давно не полюю.

— Бен каже, що всі, хто має кошти, мусять полювати на благо Англії, це ж ясно, як божий день.

— Мабуть, я не маю на те коштів.

— Ви бідний?

— Прошу вас, містере Бівер, не дозволяйте йому докучати вам.

— Так, я дуже бідний.

— Такий бідний, що можете, коли хочете, називати всіх хвойдами?

— Так, такий бідний.

— А як ви стали таким бідним?

— Я завжди був бідний.

— А-а! — Джон утратив інтерес до цієї теми.— У сірого биндюга на фермі завелись глисти.

— Звідки ти знаєш?

— Бен сказав. Та й по кізяках видно.

— Господи! — вигукнула Бренда.— Що б сказала няня, якби почула тебе!

— А скільки вам років?

— Двадцять п’ять. А тобі?

— А що ви робите?

— Та майже нічого.

— На вашому місці я б узявся до чогось і заробив грошей. Тоді ви змогли б полювати.

— Але тоді я не зміг би нікого називати хвойдою.

— Таж із цього все одно небагато пуття.

Пізніше, за вечерею в дитячій кімнаті, Джон сказав:

— Як на мене, містер Бівер страшенно дурний. А ти як гадаєш?

— Звідки мені знати? — відповіла няня.

— По-моєму, він найдурніший з усіх, хто до нас приїздив.

— Людей судити — себе ганьбити.

— Він мені анітрошечки не подобається. В нього дурний носяка і дурні очиська, дурний ротяка і дурні плечиська,— Джон ніби співав літургію.— Дурні ручиська і дурні ножиська, дурна жилетка і дурні