Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Залітаю в лаборантську та грюкаю дверима. Все тіло тремтить від злості та приниження. Як він посмів? Як він міг так зухвало й відверто принизити мене перед усією групою? І це в мій перший робочий день!

Падаю в крісло та закриваю обличчя руками. Сльози образи підступають до очей, але я стримую їх.

На цей гамір буквально з нізвідки з'являється Гарік. З рота стирчить якесь печиво схоже на вівсяне, в руках чашка, що димить… напевно чай, або кава. Він завмирає на порозі, оцінюючи ситуацію, потім обережно закриває двері і підходить до мене.

— Що сталося? — питає він, ковтаючи недожоване печиво. — Я чув якийсь шум з коридору.

О! Це я так гучно йшла…

— Нічого особливого, — намагаюсь усміхнутись, але виходить якась жалюгідна гримаса. — Просто мій перший день викладання перетворився на катастрофу.

Гарік мовчки простягає мені свою чашку. Аромат свіжозвареної кави наповнює кімнату.

— Дякую, але ні, — похитую головою, відмовляючись від запропонованої кави. — Після сьогоднішнього інциденту я краще триматимусь подалі від кави…

— Розповідай, — він присідає на край столу, дістаючи з кишені ще одне печиво. — Я весь у вухах.

Зітхаю і починаю розповідати про все: про розлиту каву, про мою спробу зберегти професійний вигляд, і, звичайно, про Назара Ярощука та його нестерпну поведінку.

Насправді, мені допомагає виговоритися — відчуваю, як напруга потроху відпускає. Хоча сама згадка про зухвалі коментарі цього невігласа змушує мене знову стискати кулаки.

— Господи, це просто кошмар якийсь! — Гарік драматично сплеснув руками, підсуваючись ще ближче, його очі аж світилися від збудження. — Ну і що будеш робити? Давай підемо до декана разом? Я тобі все підтверджу, розкажу, як цей нахаба себе поводив...

Раптом мене охоплює моторошне відчуття від надмірної уваги хлопця навпроти. Гарік сидить занадто близько, погляд ковзає моїм обличчям, ніби намагаючись запам'ятати кожну рису.

Підводжусь із крісла й відступаю до вікна, створюючи між нами безпечну відстань.

— Ні, скаржитись я не буду, — відповідаю, схрестивши руки на грудях. — Це тільки погіршить ситуацію. Мені потрібно самій впоратися з цим... студентом.

— Але ж ти не можеш просто...

— Можу і мушу, — перебиваю його. — Якщо я не зможу встановити авторитет самостійно, грош ціна мені як викладачу.

Гарік продовжує дивитися на мене тим самим пильним поглядом, від якого мені хочеться сховатися. Відчуваю, як по спині пробігає холодок. Чому сьогодні всі чоловіки навколо мене такі... нестерпні?

Раптом двері в кабінет розчиняються з оглушливим гуркотом — ніби хтось вдарив їх з усієї сили. Петлі жалібно скриплять від такої наруги, а стіна здригається від удару. На порозі, заповнюючи весь дверний отвір своєю масивною постаттю, постає не хто інший, як сам Ярощук.

У його чорних очах палає небезпечний, майже хижий вогонь із металевим відблиском.

Важкий, пронизливий погляд повільно ковзає лаборантською, вивчаючи кожен куточок, доки нарешті не зупиняється на своїй цілі — на мені, завмерлій біля вікна.

— Ви... ви... що собі дозволяєте? — Гарік підскакує, намагаючись надати своєму голосу суворості, але виходить лише писклявий фальцет. — Це лаборантська! Ви не маєте права...

Ярощук робить один стрімкий крок уперед. Його постать нависає над Гаріком, ніби грозова хмара.

— Заткнись, — гарчить він, і в цьому короткому слові стільки крижаної погрози, що Гарік миттєво замовкає. — Вийди.

— Але... але я не можу залишити...

— Вийди. Зараз же, — повторює Ярощук тихіше, але від цього його голос звучить ще загрозливіше.

Гарік кидає на мене останній розгублений погляд, його очі розширені від страху. Перевівши погляд на Ярощука, він стає ще блідішим.

Тремтячими руками він хапає свою чашку з кавою, мало не розливши її, і починає повільно задкувати до дверей.

Протискуючись повз Ярощука, він притискається до протилежної стіни, намагаючись здаватися якомога меншим. Нарешті він виходить і обережно зачиняє за собою двері, боячись зайвого шуму.

Оце так лицар!…

Його поспішні кроки лунають коридором — спочатку чітко, потім все тихіше й тихіше, доки не затихають зовсім, залишаючи мене наодинці з розлюченим студентом, чия присутність здається ще загрозливішою в раптовій тиші.

Ярощук робить ще один крок вперед, і я мимоволі відступаю, впираючись спиною у підвіконня. Він зупиняється за кілька кроків від мене, сховавши долоні в кишенях.

— Що, новенька, — його голос сочиться сарказмом, — вже побігла скаржитись своєму маленькому другу? Думала, він тебе захистить?

Його слова наче ляпас. Відчуваю, як кров приливає до щік.

— Я вам не "новенька", — намагаюсь говорити спокійно, хоча всередині все кипить. — І взагалі, як ви смієте вриватися сюди і...

— О, то у нашої новенької є характер? — він криво посміхається, роблячи особливий наголос на слові "новенька". — Тільки знаєш що? Мене не цікавлять твої жалюгідні спроби здаватися серйозною. Ти тут нікому не потрібна зі своїми... амбіціями.

Слова звучать як вирок, кожне немов отруєна стріла, що влучає прямо в ціль.

— Послухай мене уважно, новенька, — він підходить ще ближче, нависаючи наді мною. — Якщо ти ще хоч раз спробуєш виставити мене з аудиторії чи якось інакше підірвати мій авторитет...

Він на мить замовкає, а потім схиляється так близько, що я відчуваю його гарячий подих на своєму обличчі.

— ...я роздавлю тебе, як маленьке сонечко. Без жалю і докорів сумління. Зрозуміла?

Його слова звучать тихо, майже пошепки, але від цього здаються ще страшнішими. В очах палає така лють, що мені стає моторошно.

— Ти... ти мені погрожуєш? — видавлюю я з себе.

— Ні, — він відступає на крок, і його губи викривляються у холодній посмішці. — Я просто пояснюю правила гри. Вибір за тобою — грати за ними чи... зникнути.

З цими словами він розвертається і виходить з кабінету, залишивши мене тремтіти біля вікна. Двері за ним зачиняються майже безшумно — разючий контраст з тим, як він увірвався сюди.