Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

Отак повчала тебе твоя мати, Міловице, того тижня від самого ранку й до вечора.

А в неділю, пам’ятаєш, так і не дочекавшись свого Ілька й здавшись на материні докази й грозьбу, мусила прибратися ти, бідна Міловице, в найкращу свою одіж і зустрічати сватів… Ще ждала ти, ще думала, як прочує про сватання Ілько, то по тебе прийде і щось буде робити, але…

Так ні разу й не глянувши на Стаська, перев’язала ти, Міловице, його й дружбу рушниками і прийняла батьківське благословення на шлюб.

А яка ж була рада й привітна до тебе Стаськова мама! Які білі й пухкі були в неї руки! Як тихо сміялися й говорили поміж себе Стаськові батьки, аж твоя мама їм позаздрила…

І хоч сиділа ти за столом сумна, мов із хреста знята, дорога моя Міловице, сватам, було видно, ти дуже сподобалася, й усі бажали тобі тільки щастя…

«Тільки не треба, мамо, весілля! – просилася ти після сватання зі Стаськом, Міловице. – Як уже хочете, щоб так сталося, то я вам, мамо, корюся й вийду заміж за Стаська, тільки не треба весілля… Не треба мені ні музики, ні гільця, бо це не весілля мені буде, а похорон…»

«А Стасько ж у своїх батьків один син, і більше дітей у цих людей нема! – дивувалася на твої слова мати. – Вони багаті, і як я скажу, щоб не робили весілля?»

Пам’ятаєш, як надійшов той день, Міловице, коли ви вже мали йти зі Стаськом вінчатися, а ти наче уві сні скрізь никалася й сама не тямила, що робила? Біле плаття, подароване тобі майбутньою свекрухою, не перший день горою лежало на твоїй старій скрині, а ти його ще й не одягала…

«Подивися, дитино, яке гарне! – припрошувала твоя мати, – хоч приклади його до себе, я подивлюся!»

«Завтра прикладу», – зітхала ти сумно.

«То нічого, Міловице, краще наперед виплачся і посумуй, зате потім подякуєш матері, як будеш жити у достатку! Скажеш: спасибі, мамо, що відвернули від мене біду!» – раділа твоя щаслива мати.

Вона була рада-радісінька, ходила ті дні, наче аж на крилах літала по вашій тісній темній хаті. Твоїй матері, либонь, здавалося, Міловице, що раптом повернулися назад її молоді роки, і тепер вона сама йшла заміж за багатого Стаська, а не за свого Кіндрата, наче то корови й свині, і велика Стаськова хата тепер чекали не на тебе, а на твою матір Горпину.

І твій батько в ті дні аж повеселішав, аж вищим став, слухаючи не крики й сльози, а веселе щебетання твоєї матері Горпини.

«Як послухаєш, Міловице, своїх батьків, то й житимеш щасливо. А я тебе благословляю на щасливе життя із Стаськом! Благословляю, моя слухняна дитино! І не пожалієш ти ніколи про те, що послухалась мене, як прийде такий час, коли ти будеш ходити, як та пані прибрана. А так воно, Міловице, і буде тобі за Стаськом, бо я до ворожки ходила… І ти не дивися, що жених твій рудий, що він собі якийсь полохливий. Зате ж буде вірним і покірним чоловіком, та ще й за те вдячним, що ти за нього заміж пішла. Вбере тебе, Міловице, свекруха після весілля у все найкраще, будеш як Стаськова мати, ходити у білих сорочках, й до печі тебе не пустять. Будете ви собі зі Стаськом тільки любитися. От тоді нехай і повилазять Чуйкам від злості очі! А їхній Ілько нехай собі жениться!..» – бігала кругом тебе мати.

Аж у самий день вінчання одягла ти, Міловице, пишне весільне плаття своє і в очах перемінилася. Дивилася на себе в потріскане дзеркало й бачила, що стала кращою! Плаття туго обійняло твій тоненький стан, а довгу косу твою, Міловице, сестри вклали на голові віночком і рясно обплели всю голову парафіновими квітками.

І ти тоді, дорога Міловице, навіть на якийсь час за Ілька й своє горе забула і почала була сміятися весело й навіть пританцьовувати, поки не прийшов Стасько й ти не поглянула на нього. Аж тоді залилася ти гіркими слізьми, бідна Міловице, й виглядала у вікно: а що, як тепер Ілько надійде, та й перемінить щось у твоїй судьбі…

«Що з тобою зробилося, дитино?» – ласкаво перепитувала тебе, Міловице, твоя пухка й добра майбутня свекруха й пригортала ніжно до себе. Не хотіла ти образити доброї жінки, рідна Міловице, і сказати їй правди не насмілилася. Ти думала тоді, що навіки покорилася, рідна Міловице, материним умовлянням – і пішла зі своїми й Стаськовими батьками до церкви…

Пам’ятаєш, дорога Міловице, як горіли тоді в церкві й тихо потріскували тонкі й грубі свічки, опадаючи жовтим воском на долівку? Разом зі свічками, щоб ніхто не бачив, плакала тоді й ти, Міловице…

«Всі молоді на весіллі плачуть, – шепотіла на вухо своїй свасі твоя мати Горпина, щоб оправдатися. – Нехай…»

А ти зрідка дивилася на Стаська, бідна Міловице, й бачила, як він дурнувато посміхається й усе ближче до тебе тулиться. Бемкали дзвони на церкві, і в голові твоїй бемкало й калатало: для чого?!

Як уже виходили ви з церкви зі Стаськом повінчані і матері обсипали вас обох із хусток зерном нелущеним, пам’ятаєш, біля порога стрілася ти очима з блідим Ільком, Міловице?

Одну тільки мить обмінялися ви з Ільком поглядами, а боліло тобі потім аж до самої ночі.

Тільки людям свою біду ти, Міловице, не виказувала, мовчала й думала весь день, а вже тоді, як постелила вам із Стаськом свекруха одну постіль у великій кімнаті й залишила там ночувати удвох, розридалася ти, Міловице, вголос і кричала.

Всю шлюбну ніч ти проплакала у весільному платті біля вікна, Міловице, а Стасько хріп собі спокійно на високому дубовому ліжку серед гори вишитих подушок, у пухкій перині.

А як стало за вікном розвиднятися, розв’язала ти вузлик із новим буденним одягом, Міловице, що дала тобі мати за придане, перебралася у нього з білого плаття свекрушиного й вийшла до сіней. Пам’ятаєш, у хаті ще всі спали й було дуже тихо?

Вийшла ти тоді за ворота