BooksUkraine.com » Детективи » Репортер 📚 - Українською

Читати книгу - "Репортер"

132
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Репортер" автора Юліан Семенов. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 76
Перейти на сторінку:
видно буде». Поки що мовчать. Якби іспанські й французькі бізнесмени стільки років витрачали на вивчення й обрахунок документації, не бачили б вони туристського буму, який дає сорок процентів державного бюджету… Запропонував ліквідувати в нашій республіці овочеві бази — непотрібний, громіздкий посередник; чи передати їх радгоспу, що уклав прямий договір з торгівлею, або ж торгівлі. — «Пришліть документацію і міркування про працевлаштування персоналу оптових баз». Послав, жду.

— Але ж це саботаж перебудови, — сказав Варравін.

— Фраза Йосифа Віссаріоновича, — заперечив я. — Найлегше винести безапеляційний вирок, але чи піде це на користь справі? Я знаю наші міністерства, главки, трести; у людей багато розумних пропозицій, але — мовчать! Чому? Бояться? Чи соромно проситися на прийом до прем’єра — нескромно? Раніше чекали виклику; настав час реальної справи — не готові, завмерли… То ми вас триста років у ярмі тримали, то російсько-німецькі государі — вас разом з нами, то Сталін навчав гвинтиковій механіці беззаперечного виконання наказу, спущеного згори, — не до ініціативи… Я читав у газеті пропозицію: звільнити перші поверхи від численних дрібних організацій, щоб здавати їх в оренду під кафе, танцзали, клуби за інтересами, — живі гроші пішли б Радам депутатів… Відповідь одна і та ж: «А куди подінемо людей, які працюють в непотрібних організаціях?» Ініціатива, право на індивідуальний труд — усе чудово… Але чому досі немає дозволу на реєстрацію кооперативних будівельних фірм? — «Шабашники за довгим карбованцем поженуться, держава залишиться без робочих рук». — «То не забирайте фонд заробітної плати у будівельних трестів. Якщо робітник державного підприємства одержить не лише свою заробітну плату, а й ту, що призначалася для його колеги, який пішов у кооператив, він же гори зверне… На чому завгодно можна зекономити, тільки не на оплаті хорошої праці…» Ну й що? А нічого… Вніс пропозицію дозволити будівництво кооперативних лікарень і клінік. — «Не замахуйтесь на безплатну медицину, це досягнення соціалізму!» Виходить, кооперативну квартиру можна будувати, а лікарню — ні? Безкоштовне житло — теж завоювання соціалізму, але ж доведеться скоригувати питання про оплату, — звичайно, піднявши заробітну плату або ж допомагаючи людям одержувати додатковий заробіток…

— Ви чесно говорите, — мовив Варравін. — Спасибі вам за це.

Не скажу, щоб мені були байдужі ці його слова, ні. Вони були мені приємні. Тому я й продовжив:

— А тепер про Горенкова… Коли опублікували проект закону про соціалістичне підприємство, він скликав нараду, попросив відділ праці й зарплати, плановиків і постачальників принести всі постанови й накази, якими ті керувалися. Принесли сотні папок. І він, подивившись на них, кинув: «На макулатуру! Це злочин — у наш час жити заборонами сорок шостого року!» Скільки ж посипалося на нього скарг! Головний плановик подав у відставку, перевівся в інший трест і почав строчити в усі інстанції: «Самоуправство». Писав і мені. Я особисто очолив комісію, наклеп відмів. Але ж крім мене існує ще немало інстанцій… А взяти справу з розписом Палацу культури, що його він здав на сім днів раніше строку… Москва виділила йому на це сто тисяч; Горенков звернувся в місцеве відділення Спілки молодих художників, підписав з ними договір на двадцять тисяч — і хлопці щасливі, і його колектив, тому що на зекономлені гроші він побудував тридцять садових будиночків і преміював ними передовиків. Негайно з’явилися контролери: «Де економія, чому не думаєте про державні інтереси?» — «Держава — це ми». Хіба таке прощають? «Перевищення преміальних фондів, самоуправство, економічне свавілля, в місті зарплату нічим платити, а він будинки роздає!» — «Працюйте, як наш колектив, — буде чим платити зарплату!» Оце вам відповідь. Словом, коли я був у відпустці, його заарештували, за місяць встигли зламати слабаків, ті дали показання, а Горенков на суді не промовив жодного слова: «Розбирайтеся без мене». Образився. А в бійці ображатися не можна. І його зім’яли. А втім, не його — тенденцію. І це дуже тривожно…

— Ви готові й далі боротися за Горенкова?

— Безперечно. На будь-яких рівнях. Однак, гадаю, ви розумієте, що це непросто: на багатьох ключових посадах сидять ті ж самі люди, які ревно служили концепції Леоніда Ілліча і вірного йому Михайла Андрійовича. І все-таки я готовий, тому й подав у відставку, щоб не робили закидів: мовляв, тисну авторитетом.

III

Я, Іван Варравін

У кімнаті для побачень я сидів уже десять хвилин; загратоване вікно, пригвинчена до підлоги табуретка і обшарпаний канцелярський стіл, більше нічого. Я звик до того, що такі меблі, як правило, скрипучі й хисткі, писати незручно, а писати, мабуть, доведеться багато, тому приладився коліньми, заздалегідь спробувавши, як можна буде працювати, але, на мій подив, маленький столик був немов убитий у підлогу, анітрохи не хитався. Хоча нічого дивного, подумав я; у кожній колонії є слюсарні майстерні; недоробки місцевої промисловості надійно виправляють за гратами; саме час внести пропозицію: «Створимо кооперацію між промисловістю й тюремним відомством»: колонії, як проміжний етап між фабричними нехлюями і вимогливим покупцем, — стопроцентна гарантія якості.

Сержант увів до кімнати невисокого чоловіка в бушлаті; тупорилі черевики, нога, порівняно із зростом, велика, сорок четвертий розмір; радянські джинси з випнутими колінами, поштопаний светр домашнього в’язання (дружина з ним розлучилася: «Будь він проклятий, ніколи не прощу того, що він зробив, дітям ненависть заповідаю і онукам»); обличчя легко запам’ятовується; срібна сивина — так деякі жінки фарбуються, — підборіддя з ямочкою, запалі щоки й пильні очі прозористо-зеленого кольору.

— Ви Горенков Василь Пантелійович? — спитав я, зніяковівши від самого запитання, надто вже воно було нерівним, начальницьким.

— Я, — відповів Горенков, ледь посміхнувшись.

— Мене прислали з газети… Ми розбираємося з вашою справою…. Я тиждень працював у міській прокуратурі.

— У вас сигарети є? — перепинив він мене. — Угостіть, будь ласка.

Я простяг йому пачку «Яви», він закурив:

— Те, що там працював чужий, я зрозумів позавчора: викликав помічник прокурора, запропонував пройти медичне обстеження, «ми вас зактуємо»… В мене підозріння на туберкульоз, є підстави випустити… Але, самі розумієте, я звідси по-доброму не вийду, лише тоді, як позбавлять громадянства й вишлють…

— Вас тут на яку роботу поставили?

— Лісоповал.

— За професією ви інженер-економіст?

— За професією я дурень. Знаєте, що таке дурень? Думаєте, дурний недоучка? Ні. Дурень — це той, хто вірить у правду, в слова, що виголошуються з трибун, — ось що таке дурень. Коли ця професія вимре, ми загинемо. Остаточно. А поки в країні є дурні, можна сподіватися, що вітчизна не розвалиться…

… Мама часто розповідає мені про батька; його заарештували в сорок дев’ятому пораненого, восени сорок першого, взяли в

1 ... 5 6 7 ... 76
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Репортер"