Читати книгу - "Доля людини"

б виказати, тому що і комуністів серед нас було мало не половина, і командири були, і, звісно, комісари були. Тільки чотирьох і взяли з двохсот з лишнім чоловік. Одного єврея і трьох росіян рядових. Росіяни потрапили в біду тому, що всі троє були чорняві, з кучериками у волоссі. От підходять до такого, питають: «Юде?» Він каже, що росіянин, та його й слухати не хочуть. «Виходь!» — і все.

Розстріляли цих бідолах, а нас погнали далі. Взводний, з яким ми зрадника задушили, до самої Познані не одходив від мене і в перший день коли-не-коли та й потисне мені на ходу руку. В Познані нас розлучили по ось якій причині.

Бачиш, яка справа, братухо, ще з першого дня надумав я тікати до своїх. Та й тікати хотів, що б там не було. До самої Познані, де розмістили нас у справжньому таборі, жодного разу не траплялось мені слушної нагоди. А в Познанському таборі ніби така ось нагода й випала: наприкінці травня послали нас у лісок коло табору копати ями для наших же померлих військовополонених, багато тоді нашого брата вмирало від дизентерії; копаю я познанську глину, а сам позираю навколо і ось примітив, що двоє наших охоронників сіли закусити, а третій задрімав трохи на сонечку. Кинув я лопату й тихо пішов за кущ… А потім — бігом, прямую на схід сонця…

Мабуть, не скоро вони спохватились, мої охоронники. А от де в мене, у такого охлялого, сили взялися, щоб пройти за добу майже сорок кілометрів, — сам не знаю. Тільки нічого в мене не вийшло з мого задуму: на четверту добу, коли я був уже далеко від проклятого табору, спіймали мене. Собаки-шукачі йшли по моєму сліду, вони мене й знайшли в некошеному вівсі.

На світанку побоявся я йти чистим полем, а до лісу було не менше трьох кілометрів, я й заліг у вівсі на днювання. Нам’яв у долонях зерен, пожував трохи і в кишені насипав про запас, аж чую собачий гавкіт, і мотоцикл торохтить… Обірвалось у мене серце, бо собаки все ближче голоси подають. Ліг я долілиць і руками закрився, щоб вони мені хоч обличчя не обгризли. Ну, прибігли й за хвилину спустили з мене все моє лахміття. Залишився — в чому мати народила. Качали вони мене по вівсі, як хотіли, а під кінець один пес став мені на груди передніми лапами й цілиться в горлянку, але поки що не чіпає.

На двох мотоциклах під’їхали німці. Спочатку самі били досхочу, а потім нацькували на мене собак, і з мене тільки шкіра з м’ясом полетіла шматтям. Голого, закривавленого й привезли до табору. Місяць одсидів у карцері за втечу, але все-таки живий… живий я лишився!..

Тяжко мені, братухо, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити в полоні. Як згадаєш нелюдські муки, які довелося витерпіти там, у Німеччині, як згадаєш усіх друзів-товаришів, що загинули, закатовані там, у таборах, — серце вже не в грудях, а в горлі б’ється, й важко стає дихати…

Куди мене тільки не ганяли за два роки полону! Половину Німеччини об’їздив за цей час: і в Саксонії був, на силікатному заводі працював, і в Рурській області на шахті вугіллячко відкочував, і в Баварії на земляних роботах горб наживав, і в Тюрінгії побував, і чортзна-де тільки не довелось по німецькій землі походити. Природа всюди там, братухо, різна, але стріляли й били нашого брата скрізь однаково. А били богом прокляті гади й паразити, як у нас зроду й тварину не б’ють. І кулаками били, і ногами топтали, і гумовими палицями били, івсяким залізом, яке під руку трапиться, не кажучи вже про приклади та інше дерево.

Били за те, що ти — росіянин, за те, що на білий світ ще дивишся, за те, що на них, сволоту, працюєш. Били й за те, що не так глянеш, не так ступнеш, не так повернешся… Били просто для того, щоб колись та вбити на смерть, щоб захлинувся своєю останньою кров’ю і здох від побоїв. Печей, напевно, для всіх нас невистачало в Німеччині.

І годували скрізь теж однаково: півтораста грамів ерзац-хліба наполовину з тирсою і ріденька баланда з брукви. Окріп — де давали, а де й ні. Та що там казати, міркуй сам: до війни важив я вісімдесят шість кілограмів, а до осені тягнув уже не більше п’ятдесяти. Сама шкіра лишилась на кістках, та й кістки свої носити не було сили. А роботу давай, і слова не скажи, та таку роботу, що ломовому коневі — й то не під силу.

На початку вересня з табору, розташованого під містом Костріном, перекинули нас, сто сорок два чоловіки радянських військовополонених, до табору Б-14, недалеко від Дрездена. На той час у цьому таборі було близько двох тисяч наших. Усі працювали на каменоломні, вручну довбали, різали, трощили німецьке каміння. Норма — чотири кубометри в день на душу, уяви собі, на таку душу, яка і без цього ледь-ледь, на одній ниточці в тілі трималась. Отут і почалося: через два місяці од ста сорока чоловік нашого ешелону залишилось нас п’ятдесят сім. Це ж як, братухо? Здорово? Тут своїх не встигаєш ховати, а тут ще й чутка по табору йде, ніби німці вже Сталінград взяли і пруть далі, на Сибір. Одне горе до іншого, та так гнуть, що очей від землі не підведеш, наче й ти туди, в чужу, німецьку землю просишся. А табірна варта щодня пиячить, пісні горлають, радіють, веселяться.

І ось увечері повернулись ми до бараку з роботи. Весь день дощ ішов, лахміття на нас хоч викручуй; всі ми на холодному вітрі промерзли, як собаки, зуб на зуб не попадає. А обсушитися ніде, зігрітись — теж, і до того ж голодні не те що до смерті, а навіть ще гірше. Але ввечері нам їсти не давали.

Скинув я з себе мокре лахміття, кинув на нари й кажу: «їм по чотири кубометри виробітку треба, а на яму кожному з нас і одного кубометра з головою вистачить». Тільки всього й сказав, та знайшовся з своїх якийсь негідник, доніс комендантові табору про ці мої гіркі слова.

Комендантом Taборy, або, по-їхньому, лагерфюрером, був у нас німець Мюллер. Невисокого зросту, кремезний, білобрисий і сам увесь якийсь білий: і волосся на голові біляве, і брови, і вії, навіть очі в нього були