Читати книгу - "Степан Бандера"

час керівництва Бандери, слід відзначити також практично повну перебудову процесу підготовки і навчання кадрів, що він провів її. Було організовано систематичне навчання у трьох напрямах: ідеолого-політичному, військово-бойовому і підпільної практики (конспірація, розвідка, зв’язок). У майбутньому такі знання весь час удосконалювалися, досягнувши надзвичайно високого рівня, про що свідчили дії УПА під час Другої світової війни і після неї.

У деяких книгах, авторами яких є прихильники Бандери, наголошується, що саме під час його перебування на посту провідника ОУН у Галичині зміцніла й організувалася, а її активність досягла апогею. Це не зовсім так. Звичайно, часті зміни провідників були серйозною перешкодою для створення міцної організації, але її надійні основи були закладені ще Габрусевичем.

У 1932—1933 роках у радянській Україні лютував штучно організований владою жорстокий голод, унаслідок якого загинули понад сім мільйонів людей, за іншими даними – близько десяти мільйонів. Як відомо, доходило навіть до випадків канібалізму. У той самий час радянська влада категорично заперечувала голод в Україні і відмовлялася від гуманітарної допомоги світової громадськості. У відповідь на голодомор по всій Західній Україні прокотилися масові акції протесту на підтримку голодуючих українців. З метою припинити ці процеси з відома польського уряду до Львова під виглядом дипломата прибув секретний агент ОДПУ[5], спеціальний представник Сталіна Олексій Майлов.

У відповідь крайові кадри ОУН, очолювані Степаном Бандерою, швидко розвернули широкий фронт проти московсько-більшовицької агентури в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ) – і почали завдавати їй ударів, паралізуючи її вплив і очищаючи від неї українські території. Одночасно Провід ОУН за кордоном, перш за все Євген Коновалець, спрямував усі свої сили на побудову і поглиблення організаційної мережі на східноукраїнських землях, а також на розширення зв’язкових пунктів. За твердженням одного з найближчих соратників Коновальця, «зв’язкові пункти УВО, а пізніше ОУН охоплювали майже всі кордони Радянського Союзу. І хоча ці кордони були, як заявлялося, «на замку», вони не були неприступними для зв’язків, які підтримував полковник Є. Коновалець. Від Гельсінкі до Шанхаю тяглися зв’язкові пункти через Прибалтику, Білорусію, Полісся, Збруч, Дністер, Варну, Стамбул, Тегеран, Кабул і часом Китай. Скрізь були свої люди…»

Безпосередньою відповіддю на радянський терор стало рішення про замах на радянського консула у Львові, прийняте 3 червня 1933 року на конференції Проводу українських націоналістів спільно з членами крайового Проводу ОУН у Західній Україні.

Акція була дуже старанно і продумано організована. Керував нею особисто Степан Бандера. Спочатку дівчата з розвідувального відділу уважно оглянули консульство ззовні, а один із рядових членів ОУН, Роман Сеньків, пішов на прийом у консульство під виглядом того, що він бажає виїхати до Радянського Союзу. Так було отримано опис внутрішнього приміщення і зовнішності консула. Бойовий референт ОУН Роман Шухевич (Дзвін) накреслив план посольства і розробив план замаху. Було оголошено заклик до охочих. З тих, хто відгукнувся, вибрали селянського хлопця Миколу Лемика, вісімнадцятирічного учня львівської академічної гімназії. Спеціально для Лемика зібрали гроші, щоб він міг пристойно одягнутися, йдучи у консульство. В одному зі львівських парків із Миколою зустрілися Бандера і Шухевич. Він не знав ні їхніх справжніх прізвищ, ні звань, але розумів, що перед ним керівники ОУН. Вони дали йому інструкції, як діяти. Лемик мав прийти на прийом у консульство, застрелити консула, а потім здатися польській поліції для того, щоб було влаштовано суд, на якому він мав оголосити, що вчинив цей акт за наказом ОУН на знак протесту проти масового голодомору в Україні. Зрозуміло, що Лемика чекав смертний вирок – приклад Біласа і Данилишина був, звичайно, не забутий, – але молода людина не відмовилася від завдання.

Ярослав Галан у написаному в 1942 році памфлеті «Люди без батьківщини» подає це так: «Було літо 1933 року. В двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, вона висловила бажання поговорити з консулом. Коли відвідувачеві сказали, що консул його прийняти не зможе, він швидким рухом вийняв з кишені револьвер німецької марки «парабелум» і кількома пострілами вбив першу людину, що потрапила йому на очі. Жертвою вбивці став працівник консульства Майлов»[6]. Далі автор розповідає, як переляканий жалюгідний убивця метався по консульству, намагаючись утекти, але не зміг цього зробити через ґрати на вікнах.

Насправді все було трохи не так. Дійсно, Лемика прийняв чоловік, зовнішність якого не відповідала отриманому опису, але, можливо, напружені нерви хлопця не витримали, або ж він вирішив – і небезпідставно, – що жертвою повинен стати не обов’язково сам консул, достатньо будь-якого працівника консульства, бо головною ідеєю цієї операції був подальший судовий процес. Лемик швидко оголосив своєму співбесідникові, що має його вбити за наказом ОУН, і відразу ж вистрелив. Справді, після цього він кинувся тікати, щоб його не застрелили охоронці консульства. Про ґрати на вікнах він не міг не знати, бо гострозорі розвідниці напевно їх помітили. Тому Лемик замкнувся в одній із кімнат консульства і кинув револьвер лише після того, як прибула польська поліція.

На суді з’ясувалося, що Лемик убив не простого працівника консульства, як про це писав Ярослав Галан, а спеціального представника Москви, який обіймав посади секретаря і політичного керівника радянського консульства.

А далі все йшло за передбаченим планом: Лемика судили, на суді він тримався гідно, сказав усе, що треба було сказати, присутні на суді журналісти рознесли його слова по всьому світу. Цей процес дав можливість на весь світ заявити, що голод в Україні дійсний факт, який замовчують радянська і польська преса та офіційні органи влади. Лемику загрожував смертний вирок, але суд засудив його на довічне ув’язнення (у Польщі карали смертю тільки тих, кому виповнився 21 рік). Багаторічний член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий якийсь час був разом із Миколою Лемиком у в’язниці і пізніше згадував, що той був дуже життєрадісною людиною. На питання: «Коли, Миколо, йдеш на волю?» – відповідав із осмішкою: «У неділю. Щоправда, ще невідомо, в яку саме неділю, але це обов’язково буде неділя…» І справді, він вийшов на волю в неділю, в 1939 році, коли Польща зазнала поразки у війні з гітлерівською Німеччиною. З початком війни з СРСР у 1941 році Микола Лемик відправився у складі «похідної групи» ОУН «на Велику Україну» і був розстріляний німцями в Миргороді Полтавської області.

Незабаром після процесу над Лемиком голова ОДПУ Менжинський почав розробляти план із нейтралізації терористичних акцій українських націоналістів і наказав ліквідувати для постраху кого-небудь із великих діячів українського національного