Читати книгу - "Приворотне зілля"

- Що з нею будемо робити? - Микола Пилипович одягався поруч.

Петро знизав плечима. Він застібнув сорочку, заховав пістолета до сумки та заходився відчищати ноги від піску. Кілька хвилин тривала мовчанка. Першою не витримала дівчина:

- А ви з Москви?

Микола Пилипович підвів голову:

- Чого ти так рішила?

- Та так якось… - дівчина розвела руками, - розмовляєте…

- З Києва, - кинув Петро.

- З міліції?

Микола Пилипович з Петром перезирнулися.

- Ні.

Дівчина здивувалася:

- А звідки?

Тут Микола Пилипович застібнув останній ґудзик і на правах старшого групи взяв розмову на себе. Він підійшов, ніжно поклав руку дівчині на плече.

- Лєсєнька, понімаєш, в чому діло, ми з Петром приїхали к вам у командіровку, потому що збираєм народні прєданія, сказкі. - Він говорив лагідно, немов з малою дитиною, та Леся дивилася недовірливо. - У вас тут, кажуть, багато цього…

- Чого?

- Ну там сказок, прєданій, людєй всякіх.

- Ну?

- От. - Микола Пилипович почухав підборіддя. - Ну, ми і хотім зібрати все це, щоб не пропало.

Дівчина подивилася зіщулившись:

- З пістолем?

Микола Пилипович зиркнув на Петра, та той уже зорієнтувався:

- Так він же ненастоящий, цеє, несправжній.

- Ага, - кивнув Микола Пилипович і одійшов трохи вбік. Тепер уже Петро поклав дівчині руку на плече і зазирнув у вічі:

- А правда, схожий? І важкий, правда? - наче задовольнившись побаченим, він виструнчився. - То грузини так наловчились дєлать. Я сам як перший раз побачив - перепугався. Думав, цеє… справжній.

Микола Пилипович додав ззаду:

- Він тоді ще бистрей пригав, чим тепер.

Обидва якнайприродніше реготнули.

Дівчина підвела на Петра карі очі й сказала раптом, як видихнула:

- А ви дужий!

Хлопець зашарівся.

Сонце продовжувало шкварити з неба, але тепер колеги цього не помічали, поглинуті контактом з місцевим населенням. Принаймні так це називається у звітах.

- А ви нас до села проведете?

- Заблукати боїтеся?

- Боїмось, - чесно признався Петро. - А ще у вас, напевно, собаки. Ми їх теж боїмось. - І дідів, - пробурмотів Микола Пилипович.

- Що?

- Та нічого. Він жартує.

Петро галантно пропустив дівчину вперед.

Знову колеги йшли степом, і остюки чіплялися їм до штанів.

Микола Пилипович завбачливо відстав. У цьому контакті Петро мав перевагу як вікову, так і з точки зору перспективи, тому майор тільки слухав та схвально кивав головою. Все-таки молодь росте тямуща, що б там не казали.

На Петра найшло натхнення, він був значно розкутішим, ніж завжди, - жартував, сміявся, кокетував трохи. Дівчина навіть розгубилася від такого напору.

- А що це у вас село так дивно називається?

Вона стенула плечима:

- Назвали.

- От бачиш. А може, у вас в селі старі люди є, що пам’ятають, як воно раніше називалося, хто тут жив? Баби, знаєш, знахарки.

Петро зразу брав бика за роги. І це правильно. Микола Пилипович подумки аплодував. - Є, звичайно. Де ж їх нема. А ви що, їх розпитувати будете?

- Будем, - серйозно кивнув головою Петро.

- А якщо вони не захочуть розповідати?

- У НАС захочуть, - впевнено сказав хлопець і швидко виправився. - Якщо ти попросиш. Попросиш?

- Може, і попросю. - Дівчина замислилася. - А жити де будете?

- Не знаю. Як тут у вас все організовано? Ми б хоч де. Гостініци у вас нема?

- Нема. Вам треба до тітки Тані йти. У неї хата велика, і вона сама живе.

- А пустить?

- Чого ж не пустити? Пустить. Ви ж люди хороші? - стрельнула оком на Петра.

- Аякже!

- Так хороших людей у нас всюди пускають.

Уже біля села Микола Пилипович наздогнав молодь і торкнувся оголеного дівочого ліктя:

- Тільки слушай, Лєсєнька, ми тебе очень просимо, ти про цю ігрушку, ну пістолєт, не розказуй нікому. Зараз врем’я такоє… Іщо не так поймуть.

Дівчина на знак згоди схилила голову:

- Та що я, не розумію? Я уже доросла. І обидва добродії, ошукані південною скороспілістю, тільки зараз зрозуміли, що дівчаті поряд, може, й шістнадцяти ще не було.

- Тітко Таню! Тітко Та-а-а-ню! - подорожні стояли біля хвіртки і вдивлялися у стежку, що вела до великого будинку в кінці подвір’я.

Сонце вже пройшло більше половини своєї щоденної дороги, але припікало як несамовите. Поодинокі перехожі навмисне, щоб роздивитися прибулих, затримувались поруч, ввічливо вітаючись з дівчиною. Петро відчував себе трохи незручно, ніби на сватанні.

- Тітко Та-ню!

Десь углибині прокинувся та загавкав собака.

- Ну, зараз почує вже.

- А може, її нема? - запитав Микола Пилипович.

Дівчина стенула плечима.

- Наче не збиралася нікуди. - І знову гукнула: - Тітко-о-о!

Хати на вулиці виглядали зовсім буденно. Звичайні, цегляні, під шифером. Великі вікна, по-міському цементовані доріжки - зовсім нічого схожого на будиночок лютого діда перед ставком. Тут, зрозуміло, двоє подорожніх відчували себе значно впевненіше.

Раптом на сусідньому подвір’ї з’явилася невеличка пишна жіночка і заспішила до хвіртки. Леся обернулася до неї. І поки та, кваплячись, відкидала гачка та, посміхаючись приязно, чимчикувала назустріч, вдалося добре її роздивитись.

Приємна була жіночка, міцна, моторна. Рухалась м’яко, легко, хоч і поспішала, зустрічаючи гостей. Вдягнута була звичайно - барвистий халат, легенька хустка, на ногах капці. Микола Пилипович поглядом знавця зразу ж таки оцінив усі чесноти майбутньої хазяйки. Єдине, що могло б зіпсувати враження від цієї жінки, - це бородавка не переніссі, червона з чорним, велика й кругла. Але приязні молоді очі, гладеньке обличчя, моторні рухи, багата фігура - все при своєму місці - складали дуже приємне враження. Чого ж іще?

- Здрастуйте вам. Здрастуй, Лесечко. А я у куми була, та чую - Циган гавкає. Що ж ви стоїте, зайшли б на подвір’я.

Чимось рідним повіяло від її манери виливати на гостя зразу потік слів, який вражає не так довжиною, як швидкістю та ретельністю у подробицях.

Микола Пилипович ввічливо прокашлявся і додав оксамитового відтінку до свого баритона:

- Ну да, як це зайти без хазяйки? І собака у вас…

Жінка вдала, що не помітила цього немудрящого маневру, але скоса зміряла майора поглядом, немовби оцінюючи.

- Та ну, такі козаки, і собаки злякалися.

- Це, тітко Таню, з Києва, з головного інституту, казки збирають.

- Лишенько! - сплеснула руками хазяйка. - З самого Києва! Тепер зрозуміло, в Києві ж усі собаки в намордниках, а мій Циган на намордник ще не заробив. - Вона знову позирнула на Миколу Пилиповича і, здалося, навіть підморгнула. - То що ж ви стоїте? Заходьте. - Жінка прочинила хвіртку і запрошувально гойднула головою.

- Ви їх візьмете до себе?