Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

із зовнішнім світом, і поновити її можна тільки втручанням потойбічних сил. Натовп у часи Майстра так само темний, відсталий і корисливий, як це було в часи Ієшуа і завжди. Недарма Воланд іронічно зауважує з приводу публіки у московському вар’єте: «Ну що ж… вони — люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було… Ну, легковажні… ну, що ж… і милосердя інколи достукується в їхні серця… звичайні люди… загалом, нагадують колишніх…»

Основний інтерес Булгакова прикутий швидше не до осмислення незмінних стосунків поета й натовпу, а до пошуків сили, здатної захистити поета, стати свого роду посередником між носієм істини і не готовими його зрозуміти людьми. Пілат виявляється нездатним захистити Ієшуа, він залишається звичайною людиною: прозріння істини не позбавило прокуратора страху перед цезарем. Воланд, який рятує Майстра, не знає страху. Але Воланд — не людина. Користуючись своєю позаземною владою, він дарує Майстрові спокій.

Інтерпретатори роману неодноразово намагалися розгадати загадку Майстра і дати відповідь на питання: за що улюблений герой Булгакова був позбавлений світла? Очевидно, раз і назавжди дати відповідь на це питання неможливо, тому що письменник втілив свій погляд на світ, людину й епоху у формі міфологічного роману, основна риса якого — невичерпність смислу. Одне з цікавих трактувань образу і долі Майстра належить Б. Гаспарову. Здійснюючи мотивний аналіз романної структури «Майстра і Марґарити», дослідник справедливо зазначає, що за очевидної подібності і пов’язаності Майстра й Ієшуа (бездомність, загальне цькування, донос і арешт, зрада, в’язниця і страта) їхня доля виявляється не цілком однаковою. Майстер переживає загибель і воскресіння для спокою, тоді як історія Ієшуа обмежується похованням. Виявляючи мотиви, здатні прояснити долю Майстра в концепції роману, Б. Гаспаров знаходить ще дві проекції цього образу. По-перше, автобіографічну: у листі Радянському уряду Булгаков писав, що в нього «злидні, вулиця й загибель». Цей лист може розглядатися як літературний факт, заготовка для роману, оскільки майже дослівно повториться в монолозі героя. Автобіографічні паралелі послідовно проведені письменником через усі образи. Другою проекцією Майстра є Пушкін, який має багато спільного з Ієшуа. Але в 1937 році у зв’язку зі святкуванням сторіччя з дня загибелі першого поета Росії актуалізується ідолопоклонство, яке знищує справжність образу Пушкіна. Відбувається його перетворення на об’єкт ювілейного торжества. У сприйнятті Булгакова, Пушкін водночас є високим ідеалом, носієм істини І мертвим ідолом, що відмітає живу істину натовпу. Амбівалентність (подвійність) будь-якого художника-генія тричі заявлена Булгаковим в Ієшуа, Пушкіні й автобіографічному Майстрі. І важко не пов’язати наданий Майстру Воландом спокій з пушкінськими рядками: «На свете счастья нет, / Но есть покой и воля».

«Притулок» Майстра перебуває у сфері Воланда. Це він басом «виконує» фрагмент пісні Ф. Шуберта «Скелі, моє пристанище…». Музичний мотив теми доповнюють і інші моменти, як, наприклад, пейзаж із Марґаритиного сну, пейзаж клініки Стравінського, Гефсиманський сад — місце смерті Іуди, яке асоціюється з причастям його кров’ю, що нею був скріплений на балу договір із Сатаною. Спокій (притулок) Майстра в концепції булгаковського роману є результатом угоди з Сатаною. Фаустіанський смисл головного героя чітко видно в опосередкованій характеристиці притулку. Мотив спокою, дарованого дияволом, поєднується з темою роздвоєння особистості образу Пушкіна і виводить авторську думку до художнього узагальнення універсального масштабу. Б. Гаспаров показує, що в концепції Булгакова художник-творець завжди амбівалентно пов’язаний і з Богом (Ієшуа), і з дияволом (Воланд).

А поєднуються «у світі» Ієшуа і Пілат, оскільки вони обоє звернені до реального життя, до людей. Вони нічого не пишуть і не люблять, коли це роблять інші. Явна подібність Майстра і Ієшуа виявляється лише засобом для з’ясування відмінності. Майстер усе своє життя перетворює на матеріал для творчості, і поступово в його душі набуває сили почуття провини за угоду з дияволом заради реалізації таланту і здобуття безсмертя. Почуття провини за критичні моменти власного життя завжди потужно імпульсувало творчість Булгакова. Паралельно мотиву особистої провини в романі «Майстер і Марґарита» на повну силу звучить мотив провини і відповідальності будь-якої творчої особистості, що йде на компроміс із суспільством, владою, штучно ізолює себе від усіх зовнішніх проблем. Зневага до реальності завжди, за Булгаковим, призводить до катастрофи. Майстер відпускає Пілата, оголошує його вільним, а сам лишається у «вічному притулку». «Людина, яка мовчки дозволила відбутися на власних очах убивству, витісняється художником, який мовчки дивився на все, що відбувається навколо нього, з «прекрасної далечини»… — Пілат поступається місцем Майстру. Провина останнього менш конкретна, але це провина більш загальна і незворотна — вічна», — доходить висновку Б. Гаспаров.

Отже, одна з версій долі Майстра пов’язана з провиною Творця і фаустіанською першоосновою творчої особистості, яка протиставляє себе І свій внутрішній світ реальності. Однак ця версія може бути заперечена вже тією обставиною, що в епілозі роману, в останньому з трьох снів Івана, з’являється «неймовірної краси жінка», яка відводить Майстра до місяця. Врешті-решт обидва герої прямують «до світла» місячною дорогою, якою раніше пішли Пілат і Ієшуа. Ще один можливий варіант трактування фіналу «Майстра і Марґарити», який пропонує Б. Гаспаров, пов’язаний із зникненням того світу, відхід від якого ставиться за провину Майстрові. Зникнення «виморочного» міста може тлумачитися як звільнення від провини за його відкидання, тобто як визволення Майстра.

Інші дослідники булгаковського роману, враховуючи його неоміфологічну природу, разом з тим аналізують долю Майстра зовсім інакше. Р. Піддубна головну увагу приділяє сюжету Христа. Цей сюжет ставить у центр проблематики твору питання про природу людини, про його можливості і моральний вибір. Сюжет Христа інтерпретований як критерій оцінки трагедії сталінізму, її соціальних і морально-духовних наслідків для суспільства І людини. Р. Піддубна послідовно простежує етапи суспільної і особистої драми Майстра, що була спровокована його спробою опублікувати роман. Героя звинувачують у прагненні «протягти пілатчину». В атмосфері нагнітання цькування і відразливої фальші критики він намагається якось врятувати себе. Але в душі його народжується страх до чогось, що не має відношення до роману. Майстра спостигає хвороба, а інтуїція і страх спонукають його спалити рукопис. Трагічна кульмінація долі героя відбувається в епізоді його добровільного приходу в клініку для душевнохворих, стіни якої він тепер бачить як єдиний можливий захисток. Р. Піддубна показує, як у людині гине художник. «І всемогутнє відомство Воланда виявляється безсилим: воно може відродити рукопис спаленого роману, може повернути героїв у колись щасливий для них підвальчик, але воно не може повернути людину до життя і творчості». Єдиним милосердям, яке явлено героям, лишається «вічний спокій».

Цікава інтерпретація долі Майстра запропонована Ю. Лотманом у статті, присвяченій аналізу