Читати книгу - "Нескінченна історія"

- Чи не хочете й собі сісти, любий Блюббе? - запитав мацьопик.

- Власне кажучи, - відповів світлоблук, - я неймовірно поспішаю і хотів лише запитати дорогу. Чи не підказали б ви мені, як дістатися звідси до Вежі Зі Слонової Кості.

- Гу-гу! - вигукнув альб. - То й вам треба до Дитинної Царівни?

- Саме так, - сказав світлоблук, - я несу їй важливу звістку.

- І що то за звістка? - заскреготів скелегриз.

- Як би вам сказати... - світлоблук перемішався з ноги на ногу, світіння його дрижало. - Властиво, це таємна звіс­тка.

- У нас, в усіх трьох, та сама мета, що й у тебе - гу-гу, - мовив йому на те нічний альб Вушвузуль. - Ми всі тут то­вариші. Ти - серед своїх.

- Та й звістка в нас, можливо, однакова, - зметикував крихітка Укук.

- Сідай і кажи, - захрустів Пйорнрахцарк.

Світлоблук слухняно вмостився на вільному місці.

- Моя вітчизна, - почав він, ненадовго задумавшись, - розташована доволі далеко звідси. Не знаю, чи хтось із при­сутніх про неї чув. Вона називається Гнилі Багна.

- Гу-у-у! - замріяно зітхнув нічний альб. - Гадаю, це чарівна місцинка!

Світлоблук ледь усміхнувся.

- Справді...

- І що, оце й усе? - закректав Пйорнрахцарк. - А чому тоді ти вирушив у дорогу, Блюббе?

- У нас, у Гнилих Багнах, - провадив, затинаючись, світлоблук, - щось сталося, щось незбагненне, - тобто воно діється і далі; це важко описати. Одне слово, усе почалося з того, що на сході нашого краю є озеро, - чи, точніше кажу­чи, було озеро, воно називалося Клекобульк. Отож, усе по­чалося з того, що одного дня озера Клекобульк просто не стало. Зникло - і нема, розумієте?

- Іншими словами, - встряв Укук, - висохло, чи що?

- Ні, - відказав світлоблук. - Тоді, власне, залишилося б висохле озеро, а так не лишилося просто нічого. Взагалі нічого. Ні-чо-гі-сінь-ко! Розумієте?

- Дірка, чи що? - клацнув щелепами скелегриз.

- Та ні, і не дірка, - світлоблук виглядав надзвичайно розгубленим. - Дірка - це щось. А там - нічого. Там - Ніщо.

Решта троє посланців перезирнулися.

- І як же воно виглядає - гу-гу - оте Ніщо? - поцікавив­ся нічний альб.

- Ото ж бо воно і є - те, що так важко описати, - з гірко­тою в голосі відповів світлоблук. - Бо воно ніяк не вигля­дає. Воно - ніби... Ах, на це проста нема відповідного слова.

- Це так, - втрутився мацьопик, - що коли дивишся на це місце, то ти ніби сліпнеш. Десь так? Схоже?

Світлоблук вирячив очі й відкрив рота.

- Ось воно, досконало вдале визначення! - скрикнув він. - Але ж як, тобто звідки, ви про це знаєте?

- Хвилиночку, - рипнув скелегриз. - Скажи-но, все обійшлося тільки цим одним місцем?

- Спочатку - так, - взявся пояснювати світлоблук. - Але поступово воно стало збільшуватися, весь час розрос­талося. Бракувало дедалі більше місцевості. Зненацька ще­зла Прапранка Прак* (* Черговий халтура Прохаська, мова йде про Олотну Пражабу (die Ur- Unke Umpf). 1) die Unke - вид жаб; 2) der Sumpf - болото (натяк на вік + вид + місце проживання істоти)), яка жила в Клекобульку разом зі своїм народцем. Інші мешканці - ті, хто не щез, - звідтіля просто чкурнули. Згодом таке почало діятися і в інших міс­цевостях Гнилих Багн. Спершу - напочатку - Ніщо було геть маленьке, завбільшки з яйце водяної куріпки. Але це місце має здатність поширюватися. У тих, хто ненароком ступав у нього, зникала нога або рука. Тобто зникає все, що туди потрапило. До речі, це нітрохи не болить: просто в то­го, кого це Ніщо спіткає, починає бракувати шматочка тіла. Декотрі навіть зумисне кидалися в Ніщо - це якщо вони наближалися до того Ніщо занадто близько. Бо воно має непереборну притягальну силу, яка тим сильніша, чим бі­льше Ніщо. Нікому з нас так і не вдалося збагнути, що то за таємнича штука така, звідкіля вона взялася, ще з цим можна вдіяти. А позаяк Ніщо не зникло, а навпаки, все по­ширюється і поширюється, до того ж дедалі дужче, ми вре­шті-решт постановили відрядити до Дитинної Царівни пос­ланця, щоби попросити у неї поради і допомоги. Наш пос­ланець-я.

Решта троє вислухали його мовчки, втупившись у мо­рок.

- Гу-гу! - почувся за якусь мить неймовірно жалібний голосок нічного альба, - там, звідки прийшов я, діється то­чнісінько те саме. І я вирушив у дорогу з докладно тією ж, що й ви, метою - гу-гу!

Мацьопик поверкув личко до світлоблука.

- Усі ми, - запищав він, - походимо з різних земель Фантазії. Ми зустрілися тут випадково. Але всі ми несемо Дитинній Царівні одну і ту ж невтішну новину.

- А це означає, - прохрипів скелегриз, - що вся Фанта­зія - у небезпеці.

Світлоблук, до смерті переляканий, переводив погляд з одного на іншого.

- Ну, тоді, - вигукнув він і зірвався на рівні ноги, - ми не сміємо марнувати ані миті!

- Ми й так уже хотіли рушати далі, - пояснив мацьо­пик. - Ми сіли тут перепочити тільки тому, що зараз усе у Совиному Лісі огорнула темрява, хоч в око стрель. Але те­пер, коли з нами є ви, Блюббе, ви могли би нам присвітити.

- Це неможливо! - вигукнув світлоблук. - Мені дуже прикро, але я не можу чекати на когось, хто їде верхи на слимаку!

- Але ж це слимак-гончак! - сказав мацьопик ледь об­ражено.

- Не хоче - не треба. Гу-гу! - прошепотів нічний альб своїм таємничим голосом, - Але тоді ми не підкажемо пра­вильного шляху!

- Цікаво, з ким ви оце розмовляєте? - буркнув скеле- гриз.

І справді, світлоблук не почув їхніх останніх слів: він уже помчав лісом довжелезними стрибками-зигзагами.

- Що ж, - озвався мацьопик Укук, зсуваючи свій чер­воний циліндрик аж на потилицю. - Хіба ж можна в дале­кій дорозі покладати надії на світлоблука? Та й вогник із нього, мабуть, був би кепський.

Сказавши це, він скочив у сідло - верхи на свого слима- ка-гончака.

- Я, до речі, теж за те, - докинув нічний альб, підклика­вши свого лилика тихеньким «гу-гу», - аби кожен із нас добирався до Вежі Зі Слонової Кості поодинці. Ну добре, я полетів!

Шусть - і зник.

Скелегриз загасив ватру, просто кілька разів гепнувши по ній п’ятірнею.

- І я - за те, - почувся в темряві його скрегіт. - Тоді мені не доведеться постійно остерігатися, щоби, бува, не розча­вити якогось