Читати книгу - "Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)"

Я відчинила дверцята, вийшла й зіперлась на автомобіль. Задивилася на майже порожній проспект. Запалила сигарету й спробувала відволіктися від думок. Я могла би прикидатися, удавати, ніби не розумію, — могла спробувати переконати саму себе, що це й справді просто пропозиція друга дитинства. Можливо, він уже давно подорожує й почав губити орієнтацію.

А може, я перебільшувала.

Він вискочив з машини й присів поряд зі мною.

— Мені хочеться, щоб ти була на лекції сьогодні ввечері, — сказав він ще раз. — Але якщо не зможеш, я зрозумію.

Ну от. Світ зробив повний оберт і повертався на своє місце. Зовсім не те, що я собі думала, — він уже не наполягав, уже був готовий, що я поїду геть. Збуджені чоловіки так не поводяться.

Я почулася водночас по-дурному й полегшено. Так, я могла залишитися, принаймні ще на один день. Ми разом повечеряли 6, може, й хильнули б трохи, — чого ніколи не робили дітьми. Це була добра нагода забути про дурниці, яких я навигадувала кілька хвилин перед цим, і зламати кригу, яка супроводжувала нас від Мадрида.

Один день не мав значення. Принаймні зможу розповісти що-небудь своїм подружкам.

— Окремі ліжка, — сказала я грайливим тоном. — І ти платиш за вечерю, бо я в своєму віці ще й досі студентка. У мене немає грошей.

Ми поставили валізи в номері, спустилися й пішки попрямували до місця, де мала відбутися лекція. Прибули зарано, тож зайшли до кав’ярні.

— Хочу дати тобі дещо, — сказав він, простягаючи червоний мішечок.

Я його тут-таки розкрила. Там був старий заіржавілий медалик із зображенням Благодатної Цариці Небесної з одного боку та Святого Серця Ісусового — з другого.

— Це ж твій, — сказав він, бачачи подив на моєму обличчі.

Серце знову почало подавати мені сигнали тривоги.

— Одного дня — стояла така сама осінь, а нам було, може, років із десять — ми сиділи з тобою на площі, де ріс великий дуб. Я збирався сказати тобі щось таке, до чого готувався вже кілька тижнів поспіль. Та щойно почав, ти повідомила, що загубила медалик у скиті Святого Сатурія, й попросила, щоб я сходив пошукати його.

Я це пам’ятала. Ще й як. О Господи, я ж пам’ятала.

— Мені вдалося знайти його. Та коли повернувся на площу, то вже не наважився сказати те, до чого готувався, — повів він далі. — Тоді я пообіцяв собі, що поверну тобі медалик, тільки коли зможу договорити фразу, яку почав того дня, майже двадцять років тому. Я довго намагався забути про це, але ця фраза не зникала. Я більше не можу жити з нею.

Він відставив каву, запалив сигарету й довго дивився в стелю. Потім повернувся до мене.

— А фраза дуже проста, — сказав тоді. — «Я тебе кохаю».

ноді нас охоплює почуття печалі, над яким ми не владні, — казав він. — Ми усвідомлюємо, що магічна мить цього дня проминула, а ми нічого не зробили. І тоді життя ховає від нас свою магію та своє мистецтво.

Нам треба дослухатися до дитини, якою ми колись були і яка й досі живе в нас. Ця дитина знається на магічних митях. Ми можемо вгамувати її плач, та не можемо заглушити її голос.

Ця дитина, якою ми колись були, нікуди не зникає. Благословенні малюки, бо їхнє є Царство Небесне.

Якщо ми не народимося знову, якщо знов не будемо дивитись на життя з невинністю та захопленням, притаманними дитинству, тоді більше немає сенсу жити.

Є багато способів учинити самогубство. Ті, хто пробують убити тіло, чинять переступ Божого закону. Ті, хто пробують убити душу, теж чинять переступ Божого закону, хоча їхній злочин не такий очевидний людям.

Дослухаймося до того, що нам каже дитинча, сховане всередині нашої істоти. Не встидаймося його. Не дозвольмо, щоб воно відчувало страх через те, що самотнє й майже ніколи не почуте.

Даймо йому трохи потримати повіддя нашого існування. Це дитя знає, що кожен день не схожий на інший.

Зробімо так, щоб воно знов почулося любленим. Потішмо його, хоч задля цього ми мали би діяти незвично для себе, хоч би це й здавалося дурістю в очах інших.

Не слід забувати, що мудрість людська — чисте божевілля в очах Господа. Якщо ми почуємо дитя, що носимо в нашій душі, нам знову засяють очі. Якщо ми не втратимо сув’язі з цим дитям, то не втратимо сув’язі з життям.

ольори довкола мене почали яскравішати; я відчула, що розмовляю голосніше.

Із десяток людей пішли гуртом після лекції на вечерю. Усі балакали одночасно, а я усміхалася, бо це був зовсім інакший вечір. Перший вечір за багато років, який я не розпланувала наперед.

Яке щастя!

Коли я вирішила поїхати до Мадрида, то свої почуття й дії тримала під контролем. І раптом усе змінилося. Ось я тут — у місті, де не була ніколи, хоча воно менш ніж за три години їзди від мого рідного містечка. Сидячи за тим столом, я заледве одну людину знала, а всі говорили зі мною так, ніби ми вже давно знайомі. Я дивувалася сама собі, бо була здатна розмовляти, пити й тішитися, як і вони.

Я була там, тому що — раптово — життя віддало мене в руки Життю. Не відчувала провини, страху чи сорому. Що довше я перебувала поряд із ним — і чула, як він говорить, — то виразніше переконувалася, що він має рацію: є миті, коли просто необхідно ризикувати, робити божевільні кроки.

«Я цілі дні просиджую за тими книжками й зошитами, роблячи надлюдське зусилля,