Читати книгу - "Кілька років зими"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І це потрібно зробити прямо зараз?
— А як же! Старий Папаха залишився у нас на ніч, бо хурделиця накрила якраз тоді, коли він гостював у мене. Поки він тут, я йому і продам свій велосипед!
— А як він його допре додому, ти не подумав?
— Не подумав… — знітився і похнюплено подивився на свої валянки товстий Григір, але одразу і знайшовся. — Це, зрештою, його проблеми. Я роблю людині, можна сказати, подарунок, а вже як він ним скористається, чи де подіне — це його клопіт.
— Ну гаразд, ходімо. Все одно мені треба провітритися, — все ще роздратовано вимовив Іван, причинив двері й рушив до кімнати одягтися.
Вони вийшли на морозяне повітря, яке аж бриніло і виблискувало після вчорашньої хуги. З-над хмар, важких і загрозливих, раз-по-раз визирало сонце. Кілька ранніх мешканців будинку вже протоптали в кучугурах сяку-таку стежку від під’їзду до траси, але весь інший простір був повністю завалений снігом, який то блідо сірів у ранкових сутінках, то яскравів й горів на сонці, коли воно визирало над будинком.
Григір першим занурився в найближчий від під’їзду сніговий пагорб і, працюючи лопатою, наче веслом, поплив убік. Іван ще хвильку потоптався біля вхідних дверей, важко зітхнув і обережно рушив за ним. Їм довелося докласти чималих зусиль, перш ніж вони дісталися підвалу, чи то пак — місця, де цей підвал орієнтовно мав бути. Григір задоволено крекнув й одразу почав орудувати лопатою, відкидаючи сніг у різні боки. Іван спроквола почав йому допомагати. Сніг був свіжим, а тому піддавався легко. Скоро вони наблизилися до важкої залізної підвальної ляди із великим навісним замком і розчистили її повністю. Григір поколупався в неосяжних кишенях свого дрантя, в яких завжди було повно різних «витребеньок», здобутих у всіх місцях його невдалої роботи, дістав довгого ключа та почав відмикати ним замок. Врешті замок йому піддався, і вони удвох підняли важкі двері та відкинули їх убік. Григір дістав із кишені старезний ліхтарик і почав обережно спускатися сходами униз.
— Я не потрібен більше? Я змерз і хочу гарячого чаю, — сказав Іван приятелеві у спину.
— Зачекай! А хто ж мені допоможе витягти той велосипед із підвалу? — здивовано й кумедно звів догори брови Григір.
— Гаразд, допоможу ще й у цьому, але ж чаю я у тебе все одно, мабуть, не випрошу, — невдоволено буркнув під ніс Іван і поліз слідом за товаришем.
Григір довго вовтузився у напівтемряві, кректав, лаявся, шпортався, аж нарешті витяг на світло свій величезний й досить пошарпаний транспорт. Задоволено обдивився велосипед і потягнув його нагору.
Уже в будинку, перед квартирою Івана, Григір якось збентежено потоптався на місці, жалісно зазирнув Іванові в очі і прошепотів:
— Слухай, Іване, а можна поки залишити його у тебе, а я за хвилину спущуся разом із Папахою? Бо якщо мої дізнаються, що я продав свого ровера, буде страшний ґвалт, може, мене навіть і поб’ють.
— Ну, це ти вже зовсім! Мало того, що змусив мене на морозі колупатися в снігу, тримав мене стільки часу в крижаному підвалі, так тепер ти ще хочеш влаштувати у мене і торгівлю?
— Послухай, ти ж знаєш моїх… Це буде повна катастрофа, коли вони дізнаються, що я його продаю. І навіть якщо я і вмовлю свою стару, вона все одно відбере гроші, що зможе дати Папаха.
— Ну гаразд, — Іван зі співчуттям подивився на сусіда і впустив його до квартири.
Григір миттю притулив велосипед і лопати до облупленої стіни в коридорі й притьмом полетів до себе нагору, демонструючи, попри свою вагу, неабияку спритність. А ще за хвилин десять до Івана знову постукали. Цього разу Григір був не сам. Поруч із ним переступав із ноги на ногу миршавий дідуган із сиво-жовтою бородою. Таких персонажів Іван бачив хіба що на малюнках давно забутих казок про дідів-лісовиків.
Чоловіки почали щось жваво обговорювати у коридорі, поки Іван пішов заварювати уже втретє охололий чай. Він знав, як несолодко живеться Григору, якого зовсім зацькувала його жінка — потворна стара відьма з великою ґулею на носі. Своїх дітей Заливаха не мав, тому колись пригрів біля себе цю жінку із трьома хлопчиками-підлітками, які з часом виросли і стали його всіляко мордувати. Усі, зароблені чоловіком, гроші жінка відбирала одразу ж, а якщо Григору й вдавалося приховати якусь копійчину, то в будинку зчинялася справжня буря, коли цій бабі все-таки вдавалося знайти його сховок. Вона запросто могла й побити чоловіка, особливо, коли їй на підмогу підросли сини. Григір ніколи не опирався, бо вважав це долею, якій треба сліпо підкорятися.
Врешті перемовини зайшли в глухий кут, бо старий Папаха волів відбутися надто малою сумою навіть для невимогливого Григора. Вони посварилися, і Папаха пішов, та ще й гримнув дверима так, що зі стелі на голову Заливасі впав великий шматок штукатурки.
— Слухай, сусіде, а якщо я тимчасово зоставлю цього ровера в тебе? — несміливо забурмотів Григір і почав струшувати штукатурку із розлогого капелюха. — Бо якщо вони дізнаються, то мені буде капут…
— Залишай, куди ж тебе подіти? — Іван вийшов в коридор із чашкою гарячого чаю.
Григір одразу пожвавішав і почав порпатися у своєму дранті. Він видобув із цих багатошарових нетрів якусь підозрілу пляшечку та простягнув її Іванові:
— Ось, візьми. Це горіхова настоянка. Я не п’ю, а тобі знадобиться в такі морози. Більше мені нічим віддячити. А залізяку заберу пізніше, коли в моєї буде ліпший настрій, — Григір повернувся і вийшов за двері.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілька років зими», після закриття браузера.