Читати книгу - "Віннету ІІІ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Святе Вухо відвернувся від мене, щоб приховати сльозу, яка блиснула в його оці, і вскочив у сідло.
— Ось такі старі історії, Чарлі. Ви перший, кому я про це розповідаю, хоч ми раніше ніколи не зустрічалися і ніщо нас не зв’язує. Напевно, ви будете й останнім. Думаю, ви чули про мене чимало, та й ваше ім’я повторюють біля кожного багаття у прерії, досить присісти біля нього хоч на п’ятнадцять хвилин, тому мені хотілося довести вам, що я не вважаю вас чужинцем. А тепер, будь ласка, забудьте про те, що вам вдалося застати сьогодні старого Гаверфілда зненацька. А я зі свого боку постараюся більше не ганьбити своє ім’я і зроблю все, що зможу, хоча сил у мене й не так багато, як у вас, сер.
Я розплутав ноги свого скакуна і теж сів у сідло. Хоч вестмен і говорив, що ми поїдемо на південь, але повернув коня на захід, та ще й прихопив із собою списи вбитих індіанців. Я ні про що не питав і мовчки їхав за ним, бо був упевнений, що вестмен все обміркував. Старий нагадував мені Сема Гоукенса, у них навіть імена були однакові.
Ми мовчки проїхали доволі значну відстань від пагорба, де розігралася недавня сутичка, а тоді вестмен зупинився і застромив спис у землю. Тепер я зрозумів його план, він хотів вказати можливим переслідувачам шлях до їхніх мерців, а також те, що Святе Вухо збільшив кількість своїх жертв ще на чотирьох. Потім він дістав із торби вісім шматків товстої тканини і чотири з них віддав мені.
— Чарлі, обмотайте копита вашого коня цим ганчір’ям, — сказав він. — Так на траві не лишиться слідів, і червоношкірі подумають, що в нас виросли крила і ми полетіли, ха-ха-ха! Тепер ви повернете на південь і поїдете до залізниці. Чекайте на мене там. Тим часом я встромлю решту списів і наздожену вас. Якщо раптом ми розминемося, вдень умовним знаком буде крик грифа, а вночі — виття койота.
Ми роз’їхалися, і через кілька хвилин я вже не бачив вестмена. Я їхав у вказаному напрямку, занурившись у власні думки. Ганчір’я на копитах заважало рухатися швидко. Тому проїхавши п’ять англійських миль, я «роззув» коня. Адже ця хитрість мала би приховати наші сліди лише поблизу увіткнутих у землю списів.
Тепер мустанг знову міг бігти швидше. Прерія ставала більш рівнинною, пагорби зникли, довкола вже траплялися кущі ліщини і глоду. Сонце хилилося до заходу, коли попереду я побачив пряму лінію, що перетинала рівнину зі сходу на захід.
Невже це і є залізниця, про яку говорив вестмен?
Я пришпорив коня і поскакав туди. І справді, незабаром я вже став розрізняти залізничний нáсип, заввишки в людський зріст, і блискучі рейки. Мене опанувало дивне почуття: я не те щоб розчулився, але мені стало сумно. Вперше за кілька місяців я знову постав перед цивілізованим світом. Варто було дочекатися поїзда, махнути рукою, щоб зупинити його, сісти у вагон — і вже через добу я був би в місті де-небудь на Сході, серед людей, одягнених у пристойний одяг.
Лютер Єловстоун Келлі. Південна Дакота, прибл. 1870 рік. Автор невідомий.
Я стриножив свого коня й пішов у найближчі кущі по хмиз для вогнища. Зовсім поряд біля насипу стояв засохлий кущ. Я нахилився, щоб зрізати гілку, але зі здивуванням побачив молоток, який лежав на землі. Він явно опинився тут геть недавно, бо був досить чистим, без жодної плями іржі, а це було б неможливо, якби молоток пролежав у кущах хоч кілька днів. Отже, сьогодні або вчора тут були люди.
Спершу я обстежив насип зі свого боку, але не знайшов нічого, що впадало б у вічі. Тоді я виліз на залізничні тори[7], але й там нічого не було. І лише по другий бік насипу я раптом побачив невеличкий кущик пахучої трави, яка доволі рідко траплялася у цих місцях. Не було жодних сумнівів, що на цьому кущику нещодавно стояла людська нога. Слід був ще досить свіжим, мав не більш ніж дві години. Стебла, які росли скраю і були не дуже прим’яті, вже встигли піднятися, але всередині куща ще було чітко видно відбиток ноги. Слід був від індіанського мокасина, бо від каблука залишився би глибший слід. Невже десь поблизу є індіанці? Але навіщо їм молоток? Зрештою, хіба білі не носять індіанських мокасинів, і чи не могла залишити цей слід нога залізничника, який робив обхід у цьому зручному взутті? Але інтуїтивно я відчував, що не можу заспокоювати себе такими припущеннями. Тут слід було впевнитися, а не обмежуватися сумнівами, не забуваючи, що подальший огляд місцевості був доволі небезпечний. З обох сторін насипу за кожним кущем міг причаїтися ворог, а на торах мене було дуже добре видно звідусіль. За інших обставин я не надто переймався би знайденим молотком і без вагань продовжив би пошуки, але зараз, коли я знав, що в околиці повно індіанців оґлала, розумів, що мушу бути особливо обачним. Я вхопився за револьвер і переходив від куща до куща, але так нічого нового і не знайшов. Повертаючись назад, я оглянув другий бік насипу, але й там не було нічого. Цей огляд привів мене на захід, до того місця, де я залишив пастися свого коня. Звідти я повернув на схід, але знову марно. Обережно зігнувшись, я переповз через тори. І тут раптом помітив незвичну вологість піску, а також почув шелест, із яким пісок осипався за моєю спиною. Скидалося на те, що хтось спеціально насипав його тут нещодавно. Я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віннету ІІІ», після закриття браузера.