Читати книгу - "Віннету ІІІ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Навіщо я так ризикував? Невже не простіше було дочекатися Сема і спокійно продовжити подорож разом із ним. Але досвідчений вестмен повинен знати, яких ворогів він має перед собою, за собою чи біля себе. Тому він ретельно оглядає кожну дрібницю, бо це дасть йому інформацію про речі, які він мусить знати, щоб захиститися в разі небезпеки. Іноді такий вестмен поводиться прискіпливіше, ніж найбільш педантичний професор. Він звертає увагу навіть на найменші дрібниці, які нібито не мають нічого спільного між собою, і на підставі цих спостережень робить висновки, з яких інші можуть сміятися, але які, як правило, згодом виявляються цілковито слушними. І якщо одного дня він проїде на своєму мустангові сорок чи навіть п’ятдесят англійських миль, то наступного дня запросто може не просунутися навіть півмилі, бо мусить ретельно дослідити кожен клаптик, перш ніж ступити на нього. Бо навіть якщо йому самому не загрожує небезпека, такі дослідження можуть стати в пригоді іншим, бо вестмен попередить їх про небезпеку. Вже мовчу про те, що людська природа підступна, тож і про власну безпеку слід постійно дбати.
Я взяв з землі суху гілку, натягнув на неї свого капелюха і підняв над кущем, за яким сидів, — збоку це мало би виглядати так, ніби хтось намагається вибратися з заростів. Але навпроти ніщо не ворухнулося. Це означало, що або той, хто сидить навпроти мене, не має жодного ворога, або ж це надзвичайно хитрий і досвідчений чоловік, який не дасть себе обдурити такими простими штуками.
Я вирішив діяти активніше. Відповз убік, кинув жменю землі в найближчий кущ, аби на мить відвернути увагу супротивника, випростався і двома стрибками подолав відстань між кущами, тримаючи напоготові ніж.
Там, за зламаними гілками, лежав чоловік. Я відразу збагнув, що він мертвий. Перевернув мерця на спину й побачив спотворене передсмертною гримасою обличчя. Це був білий, з якого зняли скальп. З його грудей стирчала стріла з гострим зазубреним наконечником. Такі стріли індіанці беруть із собою лише тоді, коли виходять на стежку війни. Цікаво, чи вони вже пішли геть, чи досі десь тут? Мені треба було це знати. Їхні сліди звідси було видно дуже чітко, вони вели від місця, де був схований труп, до насипу й далі до прерії. Я дуже обережно пішов їхнім слідом, ховаючись по кущах і тримаючи напоготові ножа. Там пройшли четверо: двоє індіанців-чоловіків та двоє юнаків, це я побачив за величиною їхніх слідів. І якщо я поводився максимально обережно, то вони зовсім не намагалися приховати своїх слідів, а отже — почувалися у повній безпеці.
Вітер дув з південного сходу, але я не надто злякався, коли раптом почув кінське іржання, адже я рухався назустріч вітру, і коні не могли почути мого запаху. Я підповз ближче й нарешті міг побачити все, що мене цікавило, та знову відповзти назад. Переді мною на галявині стояло близько шістдесяти коней, на кожному, крім двох, була індіанська збруя. З коней зняли сідла, мабуть, щоб використовувати їх як підставки під голову або як сидіння у розташованому неподалік таборі. Коней охороняли двоє вартових. В одного з них, ще майже дитини, я побачив на ногах чоботи з телячої шкіри, я був переконаний, що раніше вони належали вбитому, який лежав у кущах цілковито оголений, а його одяг і всі речі розділили між собою убивці. Отже, хлопець належав до тих чотирьох, чий слід привів мене сюди.
Індіанці часто спілкуються з білими, не знаючи їхньої мови. Через це утворилося щось на зразок мови жестів, яку вони використовують. Кожен, хто збирається на Дикий Захід, повинен розуміти ці знаки. Червоношкірі часто послуговуються жестами, навіть коли спілкуються між собою, ніби підкріпляючи таким чином свої слова. Так само поводяться й емоційні білі. Обидва охоронці спілкувалися, і тема розмови, здається, дуже їх цікавила, тож вони енергійно жестикулювали і вигукували різні слова. Хоч я не почув жодного з них, жести були досить промовисті. Вони махали руками так, наче розбивали рейки, натягували луки, ніби пускали стріли, зображали жестами вогонь і коня, що могло означати лише паротяг, який індіанці називають вогняним конем. Я довідався все, що хотів, і вирушив назад, старанно приховуючи сліди.
Отже, поки я дістався до свого коня, минуло чимало часу. А в нього вже з’явилося товариство — поряд паслася кобила Сема. А сам Сем розташувався неподалік і жував в’ялене м’ясо.
— Скільки їх там, Чарлі? — запитав він.
— Кого?
— Індіанців.
— Звідки ви знаєте про індіанців?
— Невже ви вважаєте Святе Вухо ґрінгорном, як він вас раніше? Ви тут дечого не взяли до уваги.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віннету ІІІ», після закриття браузера.