Читати книгу - "Учень мольфара"

– І що далі? – запитав він, стоячи біля води. – Вода крижана, не скупаєшся.

Він як завжди, ніякі легенди його не вражають.

– Ну і добре, що крижана, – сказала Олена.

– То що, давайте пофотографуємо, та й назад? – запропонував Антон. – А то вже, мабуть, пізно. – Він подивився на годинник у мобілці. Була вже шоста година. – Ого! Треба швидше назад, не хочу у лісі ночувати.

Олена роздивлялася навкруги. На березі стояв намет, кілька людей відпочивали на траві поблизу озера. Дівчина підійшла до них. За нею потягнулися друзі. Олена з Ольгою завели розмову. Виявилося, що туристи тут вже два дні. Приїхали вони до турбази раніше, але не могли до озера дістатися, бо погода була жахлива – грім, злива, ураган. Навіть град випав. Не інакше, хтось озеро потривожив. Місцеві кажуть, давно такого не було. А тут раптом сталося. Тож коли ті туристи зникли, що в новинах писали, шукати їх було важко, бо ураган заважав. Мабуть, тому і не знайшли. Олена спитала, чи не страшно їм тут відпочивати. Відповіли, що не страшно. Вони ж озеро не чіпають. Ще кілька днів побудуть та й поїдуть.

Походивши ще трохи біля озера, компанія рушила назад. Антон з Ольгою крокували попереду. Хлопець був такий радий, що нарешті вони повертаються, що навіть перестав скаржитись на важкий наплічник та камеру. Влад уважно слідкував за стежкою по мапі. Олена йшла мовчки, дивлячись собі під ноги. В неї не виходили з голови слова туристів про ураган, що зчинився у горах. А що, як ця легенда – правда, і хтось дійсно потривожив озеро? А може, навіть ті самі троє, що зникли. Раптом їх водою накрило, і все? Ніхто вже не знайде, хоч воно, кажуть, півтора метри вглиб. То для вчених півтора. А насправді глибини там бездонні. Для тих, кого поглине озеро, немає спасіння.

Через дві години зробили привал. Всі вже дуже зголодніли і втомилися. Тож дістали харчі, розклали все на серветці і почали смакувати. Гірське повітря сильно пробуджує апетит, тому через десять хвилин не залишилось ані крихти.

– То що, йдемо далі? – запитав Антон. Він почав нервувати, ще як відійшли від Несамовитого. Розумів, що до темряви вони до турбази повернутися не встигнуть. Вони ж і вдень зі стежки збились, а поночі геть заблукають.

– Мені треба до туалету, – сказала Олена.

– Таж темно. Хто знає, що там, – стривожився Антон.

– Я тебе проведу, – запропонував Влад.

– Не треба.

– Та ну, не видумуй, – розсердився він.

– Я сказала, не треба, – відрізала Олена і сама здивувалася. Раніше вона ніколи б не пішла сама у лісові хащі затемно, та ще й у незнайомому місці. Але щось тягнуло її туди, якась невідома сила штовхала вперед, і вона чомусь не могла їй опиратися.

– Я тут, поряд, не хвилюйтеся, – сказала Олена.

Вона підвелася і рушила кудись убік. Вона відійшла на певну відстань і зупинилася. Навколо чулися якісь незнайомі звуки, ухкала сова, мабуть, чи ще хто з нічних птахів. Цигикали коники. Олена огляділась. Нічого не було видно у суцільній темряві, тільки чулися голоси друзів десь позаду. Раптом вона розрізнила ще якийсь звук, що долинав звідкись попереду. Він був ледь вловимий, але здався якимось знайомим. Олена рушила у тому напрямку. Дивно, але їй зовсім не було страшно. Вона йшла, а звук ставав усе голоснішим. Нарешті вона зрозуміла, що то було. Річка. Вона ревла усе сильніше з кожним кроком дівчини. І ось Олена вже стоїть на березі, а перед нею, освітлена яскравим літнім місяцем – буйна ріка, що реве та клекоче на порогах, сердячись та про щось розповідаючи незрозумілою їй мовою. Олена відчула під ногами каміння. Її раптом охопило непереборне бажання доторкнутися до води. Їй здалося, що так вона нарешті зрозуміє цю дивну прадавню мову, яка так притягувала її і одночасно лякала. Вона присіла і потяглася до води. Раптом нога з’їхала з каменя, і Олена шубовснула в річку. Вона відчула біль у руці. Мабуть, вдарилась, коли падала. Дівчина почала борсатись, але потік був дуже стрімкий. Її потягло за течією. Олена намагалася вхопитися за каміння, що стирчало з води, та воно раз по разу вислизало з її рук. Вода накривала її з головою, і дівчина зрозуміла, що ось він – той сон. Віщий. Та вона не хотіла помирати. Хвиля заливала її раз по разу, а вона борсалась, задихалась і кричала. Та хто почує її серед ночі у шумі води? І вона здалася. Перестала борсатись. Попрощалась із батьками. Черговий раз її накрила хвиля. Мабуть, це і все…

Раптом Олена відчула, як щось схопило її за руку і почало тягти. Вона виринула з води. У голові паморочилось, вона вже майже нічого не відчувала і не розрізняла. Потім вона втратила свідомість.

Олена повільно відкрила очі. Її оповивала темрява. Десь поряд чулося ревіння води. Над дівчиною схилилась якась тінь. Вона намагалася розгледіти, хто ж це був. Вона почувалася втомленою, їй було холодно і мокро. Олена намагалася пригадати, що з нею сталося і як вона тут опинилася. Поступово туман у голові почав розсіюватись.

– Як ти? – раптом промовила тінь приємним баритоном. Голос був незнайомий.

– Наче нічого.

Вона намагалася розгледіти тінь, та місяць світив йому у спину.

– А ви хто? – запитала вона.

– Назар.