Читати книгу - "Учень мольфара"

– Радий знайомству.

– Навзаєм.

Вона помовчала. Цікаво, що він тут робить поночі, на березі річки, у лісі.

– А ти тут звідки? – запитала вона.

– Гуляв. А що?

– Та нічого. Це ти мене врятував?

– Просто допоміг.

– Дякую.

Гуляв, каже. Нормальне таке місце для нічних прогулянок.

– Не бійся. Я не завдам тобі шкоди, – сказав він, наче вгадавши її думки.

– Та я й не боюся.

Олена не брехала. Дивно, але вона чомусь зовсім не боялася його.

– То як, можеш іти? – запитав він.

– Мабуть, можу.

Він допоміг їй звестися на ноги. Вона поглянула йому в обличчя. Господи, це ж він! Той хлопець, що стояв під мостом.

– Ти місцевий? – запитала вона. Серце шалено калатало. Хлопець із снів. На щастя чи на біду?

– Так. Живу у горах. А ти здалеку?

– З Києва.

Назар уважно дивився на неї.

– Тримай, – простягнув він свою курточку.

Олена слухняно зняла свою мокру і натягла його. Вона була їй завелика, але одразу стало тепліше.

– Ти в Карпатах раніше бувала? – спитав Назар.

– В дитинстві.

– Не сподобалось? Чому більше не приїжджала?

– Не було часу.

Не буде ж вона розповідати незнайомому хлопцю, що ота обіцянка висіла на ній цілих десять років, лякаючи її якоюсь невідворотністю. І їхати сюди вона просто боялася. А потім почалися ці сни…

– Старий відун чекає на тебе, – раптом почула Олена і заклякла.

Старий відун чекає…

– А ти хто? – знову запитала вона.

– Учень. То ходімо.

Вона мовчки йшла слідом, забувши, що десь у лісі її чекають друзі, що вони, мабуть, вже ледь живі від хвилювання, що невідомо, скільки часу вона відсутня і скільки ще буде. Все це випарилося кудись з її мозку, і тільки одна думка пульсувала в ньому, неначе кров: старий відун чекає на неї. Ті сни – то його знак. Але навіщо? Що буде з нею? Яку допомогу вона може надати? Вона ж нічого не вміє, крім писати статті та збирати інформацію. Може, йому потрібна якась інформація? Та яка?

Вони рухались кудись по схилах, то підіймаючись, то опускаючись. Олені здавалося, що вже ніч скоро мине, так вона втомилася. Назар йшов упевнено, оминаючи урвища, не втрачаючи стежки. Нарешті на черговому схилі замиготів вогник. То була невелика хатка. Вони підійшли ближче, і Олена впізнала її. Хоча минуло вже десять років, а вона не змінилася.

– Заходь, – сказав Назар, підійшовши до низьких дверей. Олена штовхнула їх і увійшла. У кутку кімнати перед іконою святителя Миколая горіла лампадка. Невеликий стіл та лава, піч. Біля столу сидів старий дід. Він перев’язував ниткою пучечки зілля, що лежали перед ним.

– Ну ось ти й повернулася, – промовив він, вдивляючись у дівчину гострими, наче лезо, темними очима.

– Доброго вечора, – привіталася Олена.

– Проходь, сідай. Я вже давно на тебе чекаю.

– Навіщо? – запитала дівчина, сідаючи на лаву навпроти діда.

Він продовжував перев’язувати пучечки швидкими вправними рухами. Олена не могла відірвати від них погляду.

– Ти можеш сказати, де шукати пропалих туристів.

– Як це? – Олена вирячила на діда очі.

– Тобі насниться.

– А звідки ви знаєте?

– Просто знаю. Нізвідки.

– То чому ви не знаєте, де шукати туристів?

– Кожному дано своє знання.

– А звідки ви знали десять років тому, що зникнуть туристи і я буду в курсі, де їх шукати?

– Про туристів я нічого не знав. Поки вони не загубилися.

– А що ж тоді ви знали?

– Що ти маєш сюди приїхати. І все.

– Так то ви мені сни наганяли? – розсердилася Олена. – Я кілька місяців нормально жити не могла!

– Не я. Я просто знав, що ти скоро маєш повернутися. Відчував, якщо тобі так зрозуміліше.

Олена втупилася в його обличчя. Чорні очі неначе проштрикували її наскрізь, бачачи те, що не бачив ніхто інший, залазячи в найпотаємніші куточки її свідомості.

– А чому я раптом почала бачити віщі сни?

Мольфар помовчав.

– Не раптом. Ти така народилася. Просто прийшов час почати.

– Ви це ще тоді зрозуміли?

Відун продовжував дивитися на неї.

– То що я маю робити? – нарешті запитала вона.

– Заснути.

– Як це заснути? Зараз? А якщо він не насниться?

– Насниться.

Мольфар