Читати книгу - "Квіти на снігу"

Я дістався до Москви. Звідти – до Києва. У Києві відчув полегшення: вірив, що тепер уже обов’язково доберуся додому, хоч би довелося пішки йти чи навіть повзком повзти.

У Залісці навіть не заходив. Обійшов село попід ліском і зразу до Волошенюкового хутора. Довго стояв під яблунею, що вже перецвіла, але ще не випнула із зав’язі зелені кулачки яблучат. Стояв і вдивлявся в завішене білими фіранками Соломійчине вікно. Мене била пропасниця. Хотів і не наважувався постукати. Що, як вона побоїться навіть говорити зі мною? Що, як уже забула давно? Що, як заміж вийшла? Та й хто я їй? Нам було по шістнадцять, лише по шістнадцять. І я поводився, як дурний дітвак: не насмілився навіть натякнути, як кохаю її, як думаю про неї ночами, як мало не млію, коли вона йде поруч. Тільки й того, що дивився та вірші писав, писав і дивився. Інколи мені здавалося, що вона про все здогадується. Але то були тільки здогади, а тепер і вони випаровувалися, як вранішня роса на траві.

Стояв і боявся підійти до хати, ноги наче прикипіли до землі – не мав сили їх відірвати. Скинув черевики, провів стертими ступнями по молоденькій траві, відчув її прохолодний лоскіт і раптом впав і зразу ж заснув як убитий: далися-таки взнаки майже двомісячна мандрівка, недоїдання, недосипання й безконечне загострене відчуття небезпеки. Після пригоди під Москвою найбільше боявся, що мене можуть спіймати під час сну, безборонного, розслабленого, і тоді я не зможу втекти. Тому й спав відтоді, як заєць під кущем: одне око дрімає, друге – навколо позирає.

Тепер сон повністю забрав мене у своє царство, де так легко міняються місцями земля й небо, зміщуються часові площини й разом ходять мертві й живі. Я побачив маму й Марійку. Стояли посеред безкрайніх снігів, міцно обійнявшись, у грубих фуфайках лісорубів, у протертих кирзяках, махали мені привітно руками в грубих брезентових рукавицях і наказували передати вітання селу. Я просив їх іти за мною, переконував, що це ж так близько, рукою подати: тільки річку перебрести – і вже наша вулиця. Вони завагалися й нібито вже зібралися йти. Але річечка, ота наша вузенька й мілка фоса, раптом стала ширшати, ширшати, поки другий берег не забовванів аж десь біля обрію. Її вода почорніла, збурунилася, загрозливо зашуміла, покрилася сивою піною. Я з жахом усвідомив, що це ж не фоса, яка протікає за нашим городом, а Північна Двіна й що перейти її мама з Марійкою вже ніяк не зможуть. Протилежний берег відсунувся за обрій, мама й сестра ставали все меншими, меншими, поки зовсім не зникли.

– Мамо! Марійко! – кричав я.

Вони, мабуть, також щось кричали з-за обрію, але їхніх голосів уже не було чутно. Тільки рвучкий вітер над чорною водою, тільки вітер…

Я прокинувся від голосного мукання. Крізь високі стебла мальв, що, як молоденькі чатові в малинових беретиках, стояли над стежкою між садком і подвір’ям, побачив Соломійку – вона виганяла за ворота корову. Чорно-ряба, здається, не дуже хотіла йти на пашу й норовила повернутися до теплого хліва. Але ось напівсонне мукання почулося вже з вулиці. Соломійка побігла в сіни, вийшла з двома порожніми відрами, пішла до криниці. Я чекав: а раптом ще хтось вийде з хати, а раптом…

– Хто там?!

Голос наполоханий, і відра брязь об довгий кам’яний брус під тином.

– Не лякайся, Соломійко! Це я…

– Хто «я»?

– Не впізнала?

– Ти?! – Вона дивилася на сіре дрантя, що звисало на мені, як на городньому опудалі, на мої босі ноги й усміхалася крізь сльози. – Я так і знала, що тебе відпустять! Так і знала! Ти ж ні в чому не винен! Не було такого дня, щоб я про тебе не думала.

– Мене не відпустили. Я втік, Соломійко. Може, вони вже й тут шукають. Ти… Тобі не обов’язково… Тільки скажи – і я піду звідси. Тільки хоч слово…

– Шукають? Ну й хай собі шукають! – Вона озирнулася, схопила мене за рукав і потягла до дверей. – Я тебе зараз «піду»! Я тебе так «піду»! Не находився ще, гуляко нещасний!

Нагодувала, нагріла в печі баняк води, налила її в дерев’яний цебрик, поклала поруч сірий полотняний рушник із вишитими півниками по краях і батьків одяг («він завеликий, але потім я вшию»), сором’язливо вийшла з хати. А коли зайшла, наказала:

– На горище! У нас причілок подвійний, ще в сорок третьому покійний тато зробив. Там не раз хлопці переховувалися. Схованка тісна, але надійна. Гуляй собі на горищі, але тільки-но відчуєш небезпеку – одного снопа вбік і туди: сиди й носа не висовуй. Треба перечекати, пересидіти. Щось же мусить змінитися! Мусить! Не може ж так бути вічно!

Соломійка пішла до школи, де вона вже рік вчила першокласників. А я пробрався в схованку між двома рядами житніх снопів і вперше за стільки часу заснув тривалим, міцним, спокійним сном. Спав півтори доби з невеликими перервами, коли Соломійка будила мене й змушувала поїсти. Остаточно прокинувся від галасу. Визирнув крізь солому – і серце похолонуло: хутором снували якісь люди. Біля криниці стояла порожня вантажівка – мабуть, ті чоловіки приїхали на ній. Чув, як гримали хатніми дверима, як щось перевертали всередині, як скрипіли щаблі драбини, приставленої до горища, як хтось сердито сопів і топтав ногами купку торішнього сіна на ньому. От тобі й зміни, панно вчителько!

– Знайшли криївку під лісом… Хлопців, мабуть, хтось попередив, і вони втекли… От і шукають, – розповіла Соломійка, бліда, мов крейда. – І за тебе розпитували. Чи не об’являвся часом, чи не подавав