Читати книгу - "Етимологія крові"

якусь свою річ, наприклад, золотий ланцюжок, у заставу. На це лікар скорчив кисло-гірку гримасу. Відчула себе повною дурепою. Мені здалося, що цей шмаркач готовий мене придушити власними ж руками, якими щойно рятував мого нещасного зуба. І я заплакала. Спочатку тихо, а потім так голосно, що до кабінету прибіг, схвильований, сам лікар Думін, власник клініки. На вигляд йому було років сорок. До звабливого легенька посивінь у чорному волоссі, кількаденна неголеність на обличчі, рівний ніс і гострий – аж до пронизливого – погляд темно-карих очей. Я ще ніколи не бачила таких гарних чоловіків. Мені забракло слів і думок, сиділа перед ним, наче вкопана, і вже не плакала, лише схлипувала.

– Що сталося, Віталю? – запитав у мого рятівника і ката.

Той зніяковів. Ми обоє відчували себе зніченими перед Думіним, бо не знали, як усе пояснити.

– Ще раз запитую, що сталося? – тепер звернувся одночасно до нас обох.

– Нічого страшного, – відповів Віталя, – просто у неї не вистачає грошей…

І тоді я сяк-так, захлинаючись слізьми і шмарклями, долаючи післяанестезійний параліч лівої щоки, пояснила Думіну всю оцю ідіотську ситуацію – як мені було боляче, як відпросилася з пар і забула зазирнути до гаманця, коли йшла до нього в клініку, що, між іншим, є однією з кращих клінік у Києві (ну мусила ж щось таке сказати!). Пообіцявши, що неодмінно принесу потрібну суму вже сьогодні ввечері: годину їхати додому і годину назад, – отже, буду рівно за дві години.

– Можеш не квапитися, заспокойся, – провів долонею по моєму волоссю.

Мене обдало жаром. Здалося, що від голови по хребті й аж до п’ят пройшов електричний струм. Я подивилася йому в обличчя. З очей Думіна вилітали звабливі бісики, чіплялися за мої руки, шию, груди, живіт, просилися нижче, але я боялася пускати їх нижче… Для мене це було щось нове, несподіване.

Віталя, спостерігаючи за нами, надувався, ніби ось-ось лусне. Від злості. На мене. А може, від заздрощів. До свого шефа.

Гроші я привезла за годину до закриття клініки. Окрім Думіна, там уже нікого не було. Грошей, ясна річ, ніхто не взяв. Далі все було, наче за сценарієм дешевої, а проте красивої, французької мелодрами… З ним я стала жінкою. З ним я відкрила у собі жінку – для самої ж себе, і для нього також. Відкрила і злякалася власного відкриття… Здавалося, що я ніколи не зможу насититися отим коханням. Воно затягувало мене у якусь страшну безодню і поглинало – повільно, але невідворотно. Це було щось дивне. Неприродне. Ніби вселився в мене якийсь гаспид…

Я почала любити і ненавидіти своє місто (його місто!), яке зробило мене жінкою, яке знищило в мені маленьку дівчинку. Приростала, вростала болючим нервом свого дівочого дорослішання, пускала коріння, напувала власними соками, і воно – місто – наповнювало мене собою – оселялося в мені, обіцяючи нове життя… кольорове і яскраве, ніби всуціль розписане моїми першими фломастерами.

Думін ніколи не відвозив мене до самого будинку, лише до метра. Ми з ним мешкали на різних берегах Дніпра, і він не міг повертатися додому надто пізно. А я продовжувала прив’язувати його невидимими ниточками власних бажань, усе міцніше й міцніше, тягнула до себе, а потім, уже разом із собою, – до глибокої і страшної безодні. Він спав, обіймаючи єдину – перед людьми (але не перед Богом!) – жінку, і навіть не здогадувався про мою силу. Неспокійно – адже кожної ночі я, сама того не усвідомлюючи, приходила у його сни. І там, у снах, продовжувала кохати його.

Клініка «Д.Думін» стала мені оазисом і пеклом, де я відроджувалася і де потім спалювала себе кожною новою втечею – до нього, від нього.

Саме тоді мені вперше наснилася ВОНА. Це була красива жінка років тридцяти семи. У довгому білому вбранні із шовку. Біла хустка на голові. Вуста – бліді, і сама – бліда, а очі неприродні якісь – ніби й не очі, а дві порожнечі замість них. У руці тримала великий ніж, але мене це зовсім не лякало.

– Доню, – казала, – ти можеш робити з ним усе, що хочеш, але визначся спершу, чого саме ти хочеш.

Я знала: вона про Думіна. Про інших я тоді не думала.

– Хочу кожної миті бути поруч із ним.

Відповіла:

– Вір мені, доню, згуба солодкою не буває. Не спалюй себе даремно. Він – не твоє щастя. Відріж оці ниточки, поки не пізно. На, тримай, – протягувала мені ніж – відріж, бо потім матимеш великий клопіт.

А на лезі тремтіли крапельки крові.

– Не бійся, це моя кров, вона є також у тобі.

Хто вона і чому я не запитала у неї про це тоді – коли іще вагалася?.. Одне знала точно (але звідки?!): це вона – так-так, саме ВОНА – кричала тоді в МОЄМУ лісі.

Одного разу я не витримала, взяла ніж у НЕЇ і перерізала… геть… усі… ниточки.

Клініка «Д.Думін» несподівано зникла з карти міста. Як сам лікар – зник із мого життя. Я просто перестала думати про нього. Перегоріла ним.

Потім були різні залицяльники й кавалери. Чи любила когось із них так, як учителя музики? Ні, то ж було романтичне дитяче захоплення, яке не повторюється з дорослішанням. Чи відчувала до когось із них щось подібне, як – до Думіна? Ні. Після нього я більше нікого не бажала прив’язувати до себе отими фатальними нитками власних маніакальних бажань. Це боляче – по-перше. А по-друге – невідворотний шлях до самознищення. Бо – «згуба солодкою не буває» – пам’ятала.

Хай їм грець, тим ниточкам! – вирішила. І почала жити заради себе, у власне задоволення, не переймаючись зайвими думками й почуттям. Як живе більшість дівчат.

І ВОНА – вже не снилася мені.

Але ж є речі, сильніші від нас. Чи не так? Зрозуміла це, коли закохалася. Знову. А може – вперше, тобто – по-справжньому?

З Андрієм ми познайомилися після однієї наукової конференції.