Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

– А-а! Значіт, попи в ікрє. Батямі нам будєтє, – догадався старший.

Усі москалі засміялися.

– А вон тот батя уж больно вєлік. А как разжірєєт, так бєда, – сказав кухар, указуючи ложкою на Марка.

– Настоящій мєдвєдь. Мішка, мішка, попляші, в тєбя ножкі хороші, – додав ще хтось жартливо.

Усі сміялися.

– Ну, будєт вам, рєбята! – зупинив суворо старший. – Нєчєво зря чєсать язикі. Всє люді как люді. Наряді любого із вас в такой балахон, то і получітся чудак.

Спитавши в Самка, куди вони йдуть, і взнавши, що до Чернігова, старший далі не розпитував. А про себе сказав, що вони зі Смоленська, їдуть до Києва. Їхали байдаком, а тепер на конях поїдуть горою. А ось їм отут сталася пригода: заґавився дядько-візник, а коні завернули в сагу, загруз дуже віз так, що коні не витягли і довелося розпрягати. А оце вони порішили одпочити та трохи підгодуватися, а потім уже думати щось біля воза: хоч ще спробувати витягати, хоч розвантажувати. А не хотілося б лізти в грузьку калюжу.

Зварився куліш. Сідають москалі навколо казана, добувши з-за халяв ложки.

– Садісь і ви, молодиє отци, – присогласив старший бурсаків.

Самко одмовляється, дякує. Марко мовчить.

– Да что там. Садісь і всьо. Попробуєтє солдатской похльобкі, – каже старший, Андронов. – Дай-ка, брат, запасниє ложкі, – сказав він одному з москалів.

– Садісь, отци, і ладно. Похльобкі хватіт на пятнадцать душ. Святой нє святой, а однім духом нє прожівьош. Попробуйтє казьонной піщі, – забалакали москалі до бурсаків.

Андронов дав одну ложку Самкові, а другу встромив у руку Маркові. Підсіли до казана й вони.

Правду казали москалі, що того кулішу на багатьох вистачить. До того ще куліш був не дуже смачний, а хліб такий, що хоч коників ліпи, а через те всі швидко наїлися, в тому числі й Самко. Більша половина страви лишилася в казані. А біля казана сам Марко.

Він спершу, коли сів їсти, то сьорбав той куліш якось ніби соромливо, поглядаючи на всіх з-під лоба, а потім почув себе сміливіше і їв із смаком на увесь рот, а ще далі – так захопився їжею, що забув про все на світі. Не звернув навіть уваги на те, що всі вже давно покинули їсти та посідали оддаль від казана. А він собі, запихаючи в рота шматок за шматком глевкий солдатський хліб, нахилився над казаном та добирав з нього до краю. Уже аж тоді він опам’ятався, коли нічого не лишилося на денці, та не було ні шматка хліба.

Москалі стежили за тим, як їв батя, та здивовано й мовчки поглядали один на одного. А коли він кінчив їсти та, облизуючи ложку, глянув на всіх і, немов засоромившись, одсунувся від порожнього казана, тоді вже всі разом зареготали на всю долину. А Марко, почуваючи себе ніяково, кліпав очима, неначе вчинив якусь велику провину.

– Го-го-го! Вот так батя! Єму нужен будєт большой пріход, а в нєбольшой дєрєвушкє он весь мір об’єст. Вєдь ето, братун, он за восьмерих справілся. Да нам всєм за цєлий день не одолєть столько хлєба, сколько он в одін прісєст уложіл! – казали, регочучи, москалі.

Самко не дивувався, він знав, що Марко і в бурсі не наїдався ніколи. Щоразу після трапези він збирав зі столів недоїдки хліба в поли своєї кути, ішов на сінник, а літом де-небудь у бур’яні кінчав усі шматки до крихти. Колись братські пекарі спробували нагодувати його досхочу різними стравами, що готували окремо для старших ченців. Годували його, годували, а він усе їв, не одмовляючись. З’їв сам усе, що готувалося на п’ятьох. Злякалися пекарі, думаючи, що він переїв надто та ще пропаде. Аж він, поївши все оте, ідучи з пекарні, попросив у пекарів ще хліба. Було дива на весь Братський.

Досить нареготалися москалі з Марка, а потім почали про дещо балакати.

Самко сказав, між іншим, про те, як вони з Марком боялися наблизитися до них.

– Да нєшто ми звєрі какіє? – запитав старший москаль, образившись трохи. – Люді ми, как і все люді. Правда, ми вродє как і казьонная вещь, с одной сторони, подневольниє. Живьом с пріказанія, с команди. Вот, к прімєру, прікажет нам начальний «Стрєляй друг дружку! Колі!» Ми і будєм колоть. Размишлять да раздумивать нам нє полагається. Вот поетому ми і страшни для всєх. А нам ето, как людям, і обідно. Нічєво не подєлаєш. Вот здєсь я, хотя і старшій, а меня ровно как і нєт. Потому что всє свої рєбята, тянєм вмєстє одну лямку. А вот в полку я буду с товаріщамі собакой. А нє будеш собакой, так тебя заколотят, – розповідав він про сумне та страдницьке солдатське життя.

Побалакали москалі з бурсаками, одпочили, а потім старший нагадав про воза. Треба ж його витягати. Пішли всі до саги, а за ними й бурсаки. Дивляться, колеса загрузли по самісінькі колодки. Порішили спробувати ще запрягти коней, може таки витягнуть. Запрягли, але коні хоч і добрячі, а не зворухнуть воза й з місця. Допомагають москалі гуртом, підпихають з боків та ззаду, але віз мов прикипів. Нарешті коні так смиконули, що порвали гужі й розпряглися. Нема чого робити, треба розвантажувати воза, хоч і не хотілося.

Аж ось