Читати книгу - "Книга змін"

— Чекаєш, коли вона осяде, мабуть?

— Чекаю, звичайно. А що, треба дмухати на неї?

І тут головний починає кричати, та так, що стіни тремтять:

— То якого хріна ти починаєш свій сюжет із тоскного лайна?! Це все одно, що стати навпроти глядача, показати йому пиво і подути так, щоб пінка полетіла йому в пику!!! Чи бухатиме після цього з тобою глядач? Ні, не бухатиме! Іди й думай, як знімати!

Головний не був алкоголіком. Та оскільки алкоголізм — це професійна хвороба журналістів, він знав, як знайти шлях до розуму й серця кожного зі своїх підлеглих через їхні слабкості. У цьому й полягає велике і жахливе мистецтво маніпуляції.

Мене він ловив на бажанні експериментувати. «Розумієш, ніхто цього не робив. Сумніваюся, що вийде», — стурбовано хитав він головою. А я казав: «Вийде». І намагався робити так, щоб усе в нас виходило. А вистачить тобі снаги взяти камеру і в прямому ефірі пройтися Майданом і вздовж Хрещатика?

Це тільки на перший погляд здається справою простою. Ну що тут складного? Іди собі й розповідай, що бачиш. Щоправда, слова мають дуже спритно зіскакувати з язика і точно вціляти в серце глядача. І права на помилку ти не маєш, бо дублів не буде. Це ж прямий ефір. Крім цього, треба встигнути поставити цікаві запитання найяскравішим революціонерам і при цьому моментально обирати тих, хто не зволікатиме з відповіддю, а на найближчі кілька хвилин стане цікавим співрозмовником. До того ж, маєш увесь час рухатися: швидко пересуватися від пам’ятника Леніну навпроти Бессарабського ринку до центру майдану Незалежності. Це скидалося не на журналістику, а на спорт. Розмовно-бігове атлетичне триборство на нерівній місцевості. Ну як я за це міг не взятися?

Старт запланували біля пам’ятника Леніну. Але коли ми під'їжджали до Бессарабки, я помітив натовп, що рухався якраз у напрямку до пам’ятника.

— Валять! Валять! — кричали люди.

Я спершу сторопів.

— Кого валять? — питаю.

— Ілліча валять! — і усмішка, змішана з білою парою, неслася вперед, кудись туди, де непорушне ставало крихким і тимчасовим.

Кам’яний вождь вважався дуже вартісним витвором мистецтва. Казали, що пам’ятник внесено до якогось списку особливо цінних об’єктів культурної спадщини. Не здивуюся, якщо на цьому наполягли вітчизняні комуністи, чий авторитет тримався лише завдяки символам. Сам пам’ятник мав доволі стандартний і нудний вигляд.

А тут — такі агресивні веселощі.

Невже він упаде, і все зміниться? Ми намагалися пробитися через натовп до центру події. Це було майже неможливо. Жовто-блакитні стрічки на сумках збуджених дівчат хльоскали мене по щоках, і хтось голосно лаявся, вдарившись об штатив камери, який я тяг на своєму плечі. Ми ледве встигли на подію.

Зліва від монумента стояла група солдатів у синій формі. До них підійшов священик і запитав:

— Ви не стрілятимете?

Молоді хлопці розгублено подивилися крізь пластикові заборола своїх чорних шоломів і перезирнулися. Несміливо знизали плечима.

— Благословляю вас, хлопці, — сказав священик і осінив шеренгу хрестом. Він сприйняв рух їхніх плечей як знак згоди.

Хтось уже виліз на постамент, навіть вище, і накинув на Леніна сталевий трос. Інший кінець троса прикріпили до потужного трактора. Тракторист розраховував одним рухом зірвати брилу мармуру з постаменту. Не вийшло. Вождь світового пролетаріату похитнувся, але встояв. І тоді натовп зійшовся на єдино правильному, з погляду фізики, розв'язанні цього завдання: розгойдати статую. Явища резонансу ніхто не скасовував. Мармур чимдалі розгойдувався. Амплітуда рухів «уперед — назад» зростала, аж доки врешті вождь не зірвався вниз, замалим не пробивши головою відполіровану тротуарну плитку на майданчику перед монументом. Земля здригнулась. Натовп закричав у єдиному пориві захвату. Бульвар Шевченка, яким в обидва боки мчали потоки машин, завив десятками клаксонів.

У цей момент я побачив видіння. З глибин пам’яті постав квітень в Іраку. Вождь на постаменті, оперезаний сталевим, як і в холодному грудневому Києві, тросом. Трактор, що так і не звалив його з першого разу. Зігнута арматурина всередині пам’ятника, що втримувала його від фатального й мальовничого падіння. А далі — уламки статуї в центрі Багдада і відбитий зубилом у сильних руках гігантський бетонний ніс.

Потім було багато фото з поваленим халіфом. І багато війни та крові.

Зима в Києві не схожа на весну в Багдаді. Так я сказав собі, відігнавши неприємні думки. Мені хотілося змін. І віри лось у світле майбутнє.

— Сьогоднішні події дають нам сигнал: завтра ми з вами прокинемося вже в іншій країні, — казав я в мікрофон, дивлячись у камеру, долаючи страх, і захват, і морозне повітря, що заважало говорити. А за моєю спиною сильні революційні руки за допомогою молотка та зубила відбивали ленінський мармуровий ніс. Хіба ви не знаєте, що всі найважливіші речі на землі відбуваються за спиною журналіста?

Далі біг нерівною місцевістю. Знайома барикада з написом «Зрозумійте. Нас дістало!» Набита підпаленими дровами залізна бочка.

— Доброго дня! Скажіть, а ви готові до зустрічі силовиків?

— Готові.

— А якщо вони захочуть розігнати Майдан?

Пауза. Потім відповідь.

— А ми їх зустрінемо чаєм. Он який смачний у нас чай. Ароматний. Ми всіх тут пригощаємо. Безкоштовно. Хочете?

Ніколи не думав, що пластик може так приємно обпікати руки.

Ідемо до намету. Заходимо всередину великого брезентового шатра.

— Ого, як тут тепло! А