Читати книгу - "Борги нашого життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ясно, — кивнув я головою, розливаючи залишки коньяку.
Ми знов дзенькнулись келихами, кілька хвилин погомоніли про те, про се, потім я спитав, чи давно вона зустрічається з Владом.
— Півроку, — відповіла Віка, задумливо крутячи келих в руках. — Одного разу підвіз з нічного клубу, у мене був дуже кепський настрій, а він виявився веселим хлопцем. Можливо, все, що ви про нього казали сьогодні — це правда — він справжній авантюрист, від нього лишаються самі проблеми, але з ним було легко, дуже легко. Якийсь час. У мене тоді саме був дуже тяжкий період у житті. І якби не він, — не знаю, що би тоді робила. А так — ось бачиш, — живу, і навіть майже весела.
Віка вмовкла, а потім залпом допила рештки свого коньяку. Я одразу ж підхопився і з якоюсь нетверезою гарячковістю почав обнишпорювати шафи у пошуках ще якогось спиртного.
— Зараз ще щось знайдемо, — мовив я, зазираючи в чергову шафу. — А щодо нас з Семом — повір, ми не ті люди, які могли б заподіяти якесь лихо Владу. І це — чистісінька правда.
— Дякую за щирість, — відповіла Віка. — Але я справді не знаю, де він зараз…
— Ну і закрили тему.
— Закрили.
— Здається питво вже закінчилося. Але я зараз збігаю швиденько до магазину. Він тут поруч.
Віка заперечно похитала головою:
— Якщо нема, значить нема. Отже, не судилося.
— Я за хвильку вже буду тут!
— Ні, — твердо хитнула головою Віка, і додала. — До того ж, я хочу зготувати для цього інваліда щось поїсти на ранок.
— Ти хочеш тут залишися?
— Принаймні побути ще кілька годин. Хочу доглянути його. Звичайно, якщо ти не заперечуєш. Обіцяю, я нічого тут не вкраду.
— Та без проблем, лишайся. Ти за нього так переживаєш…
— Вважай, я розбила цьому чуваку голову.
— Гадаю, йому це не вперше. Хоча, звичайно, буде непогано, якщо за ним хтось нагляне…
— От і я за це. Двері, як буду йти, зачиню.
— Домовились.
Я швидко зібрався, і коли Віка вже закривала за мною двері, дихнувши коньячними випарами, зробив спробу цмокнути її в щоку, проте, вона ухилилася, засміявшись.
Коли наступного дня я ранком завітав до Сема, який чомусь вперто не брав мобільного, двері мені відкрила Віка.
— Сем досі не очухався? — спитав я стурбовано.
— Привіт, чуваче, — почув з-за спини Віки знайомий Семів бас.
— І тобі привіт, друже. Я дивлюся тобі покращало?
— Таки так.
— Ну тебе ж лікувала така прекрасна дівчина…
— Віка мені реально допомогла, — напрочуд серйозним тоном відповів Сем.
— Хто б сумнівався, — засміявся я.
У цей момент рушник, який Віка перекинула собі через плече, досить відчутно хльоснув мене по пиці. Пам’ятаючи про те, що напередодні сталося з Семом, я вирішив не жартувати на небезпечні теми і мовчки пройшов на кухню, вигляд якої справив на мене цілком приємне враження — все було прибрано, посуд вимито, на плиті стояла пательня з якимось їдлом.
— Дивлюсь, у тебе з’явився справжній помічник по господарству, чи скоріше помічниця… — мовив я, обертаючись до Сема, що далі ніяково тупцяв у коридорі.
— Андрію, покинь приколюватися, — прогудів Сем. — Мий краще руки та пішли снідати…
Після сніданку Сем вирішив поділитись зі мною цілком прогнозованою новиною. Віці не було куди повертатися, квартира, на якій ми вчора з нею говорили, була Владова, чи скоріше вже тепер нашого банку, тому, власне, Сем і вирішив подати, за його словами, Віці «руку допомоги», і запропонував пожити трохи у нього. Чесно, в цей момент я був радий за Сема, і, можливо, навіть по доброму йому заздрив з огляду на своє теперішнє самотнє існування.
Через кілька днів ми мали повторно навідатись до тієї молодої пари, з візиту до якої і почалося моє колекторське буття. Мені справді дуже не хотілося їхати до них знов, і десь в глибині душі я сподівався, що Сем забуде за цих молодих людей. Але… Сем не забув, і ми таки поїхали до них. Проте на нас чекала несподіванка — просто біля їхнього під’їзду стояв уже знайомий нам диван, на якому просто тут, внизу біля будинку, сиділо двійко наших молодят. Поряд стояло ще якесь домашнє начиння, їхні речі.
Ми з Семом привіталися і, звичайно ж, спитали, що з ними трапилося. Молодята одразу ж розповіли, що сьогодні вранці до них заходили якісь люди з нашого банку, в результаті чого вони опинилися з пожитками на вулиці.
— А вони точно були з нашого банку? — перепитав Сем.
— Вони так сказали, — відповіла молода. — Всі на одне обличчя, спортивної статури. Сказали нам вибратися з квартири за п’ять хвилин.
— Як забратись?!
— Сказали, що квартира вже продана іншим людям і ми повинні виселитися.
— Як продана? — здивовано стенув плечима Сем і спитав скоріше самого себе. — Чому нам ніхто в конторі про це не сказав?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.