Читати книгу - "Борги нашого життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну ось бачите, як воно вийшло… Довелося виселятися.
— І куди ви плануєте податися? — спитав я.
— Ну ми ще точно не знаємо, — відповів молодий чоловік невпевнено. — У нас є одні знайомі. Правда, у них маленька дитина…
— Немає нам куди йти, — коротко підсумувала дівчина.
— Ясно… — глухо відповів я і, помовчавши якусь мить, додав. — Вибачте, коли…
— Перестаньте, — перебила мене дівчина. — Ви ж тут ні при чому.
Я опустив очі долу і якийсь час мовчав, потім мигцем глянувши на Сема, знову звернувся до дівчини:
— А знаєте, у мене для вас може бути одна пропозиція…
— Я дивлюся, що ти — сама доброта, — мовив Сем, сьорбаючи зелений чай. Був пізній вечір. Якось непомітно за збиранням моїх пожитків і перевезенням їх до Семової квартири минуло півдня. Добре, що на моє прохання пожити в нього, Сем майже не замислюючись відповів «так». Зрештою, з того часу, як він почув про моє рішення віддати цим молодятам у тимчасове користування моє однокімнатне помешкання, яке друзі лишили мені на час свого перебування в Америці, він майже нічого не сказав, крім цього «так». За що, власне, я йому був страшенно вдячний. І от тепер, коли молодята були влаштовані, а я, своєю чергою, став новим постояльцем Сема, він вирішив таки поговорити на цю тему.
— Я не добряк. Просто мені здається, що я мав щось для них зробити.
— Ти відчував перед ними якусь провину?
— Думаю, слово провина тут не зовсім доречне.
— Так у чому ж річ? Ми зробили все, аби їм допомогти. Очевидно, це таки їхня проблема, що вони взяли кредит, який не змогли віддати. Можливо, вони просто погано порахували. Ну така вже їхня кредитна історія.
— Ти все правильно кажеш. Така їхня кредитна історія. Проблема лише в тім, що у кожного з нас — у тебе, у мене, у Віки є подібні історії.
— Ти взяв у когось кредит, який не можеш віддати?
— Семе, я кажу не про грошові зобов’язання…
— А про що?
— Довго пояснювати. Давай поговоримо про щось інше. До речі, весь час хочу тебе спитати — ти не проти, якщо я розставлю деякі свої речі у коридорі?
— Звичайно ні. Роби, що вважаєш за потрібне. Зрештою, тепер ти разом з нами платитимеш за цю квартиру. Я все правильно кажу, Вікусь?
— Саме так, — подала з кімнати голос Віка. — І нехай акуратно користується туалетом і душем…
Мені пощастило, що квартира, яку знімав Сем, була двокімнатною, і у моє особисте користування була виділена ціла кімната. Семен виявився у побуті набагато легшою людиною, ніж здавалося на перший погляд, що ж до Віки, то вона стала справжньою душею нашої невеличкої компанії. До того ж, якщо вона була в гуморі, то могла приготувати щось справді смачненьке, що у моєму досі холостяцькому побуті була річ абсолютно не зайва. Якщо підсумувати, то мій переїзд до Сема спочатку сприймався як вимушений крок, однак за кілька днів почав скидатися на такі собі гостини у добрих друзів. З часом, звичайно, ми могли надокучити одне одному, але у перші дні та тижні після мого заселення наші стосунки були майже ідеальні.
Стояли прекрасні безвітряні вечори, не холодні і не жаркі, саме такі, коли можна гуляти хоч цілу ніч. Що ми зрештою і робили. Зазвичай влаштовувались на відкритих майданчиках недорогих кафешок, намагаючись вибирати якісь малолюдні місцини, повільно потягували пиво і говорили про що завгодно, уникаючи лиш теми роботи. Саме моя теперішня робота була, мабуть, чи не єдиною ложкою дьогтю в нашому майже безжурному житті. Я лічив кожен день, що відділяв мене від кінця випробувального терміну, встановленого Василем Петровичем, причім все це починало набувати форм якоїсь параної, коли я по кілька разів на день згадував і прокручував у мозкові, скільки мені ще лишилось до закінчення мого колекторського життя. Якісь невеселі думки, очевидно, діставали й Сема, одного разу він навіть був прохопився про те, що ось нашу роботу доручили відслідковувати чи навіть дублювати, зі сторони невідомо кому. Очевидно, він мав на увазі тих таємничих колекторів, які викинули на вулицю наших молодят, і про існування яких чомусь ніхто не знав на роботі.
Здається то був понеділок чи вівторок, я прокинувся від телефонного дзвінка. Дзвонив Василь Петрович Загоруйко, який чомусь терміново захотів бачити мене і Сема перед свої ясні очі.
— Хлопці, привіт, — привітався він, коли ми обоє зайшли до нього. — Тут термінова справа. У нас невеличкий форс-мажорчик. Там правоохоронні органи, на наше прохання так би мовити, одного придурка зловили, треба буде під’їхати і забрати його у них.
— А кого затримали? — перепитав Сем.
— Та видавав себе тут один за такого собі українського Робін Гуда. Розказував, як краще відкрутитись від повернення кредитів, ну і від нас теж.
— Ідейний?
Перед тим як відповісти Василь Петрович суворо глянув на Сема з-під окулярів:
— Ідейних зараз, Семене, вже немає. Як клас вимерли.
— А до чого тут ми? — озвався я.
— До чого? — повторив за мною задумливо Василь Петрович, ніби це питання його самого поставило у безвихідь. — До того… — на його обличчі на мить відбилась якась напружена розумова робота. — До того, що у нас зараз реальна проблема з людьми — всі у роз’їздах, хоч інкасаторів посилай. Виручіть,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.