Читати книгу - "Випробування вогнем"

— Ти хто такий? — запитав Томас, і не думаючи пом’якшити тон.

— Хто я такий? — трохи саркастично перепитав хлопець. — Це ви хто такі?

Ньют, підвівшись, теж підійшов — став до хлопця навіть ближче, ніж Томас.

— Ти тут поменше викаблучуйся, — пригрозив він. — Нас більше. Кажи: хто такий?

Склавши руки на грудях, хлопець виклично подивився на Ньюта.

— Гаразд, мене звати Арис. Що ще?

Томасу кортіло йому врізати. Корчить тут із себе велике цабе, в той час як Тереза зникла.

— Як ти тут опинився? У цій кімнаті ночувала дівчина. Де вона?

— Дівчина? Яка ще дівчина? Мене сюди вчора влаштували, і я спав сам.

Вказавши на вихід в їдальню, Томас промовив:

— На дверях є табличка, на ній написано: кімната належить Терезі… Агнес. І жодного слова про шлапака на ім’я Арис.

Очевидячки, з його тону хлопець зметикував, що його не розігрують. Примирливо виставивши перед собою руки, він відповів:

— Слухай, чувак, я гадки не маю, про що ти. Мене замкнули, я спав он на тому ліжку, — він тицьнув пальцем на зім’яте ліжко, — а хвилин п’ять тому прокинувся і пішов відлити. Про Терезу Агнес зроду не чув. Ти вже вибач.

Коротка мить полегшення, яке Томас відчув, почувши, як змивається унітаз, офіційно закінчилася. Розгублений Томас обернувся до Ньюта.

Стенувши плечима, той запитав у Ариса:

— Хто тебе тут влаштував на ніч?

Хлопець, мов здаючись, підкинув руки в повітря, але за мить уже вони безвольно впали, ударившись об боки.

— Якби я знав, чувак! Якісь люди зі зброєю врятували нас і сказали, що все буде гаразд.

— Врятували звідки? — запитав Томас. Все це дивно. Дуже, дуже дивно.

Арис, потупивши погляд у підлогу, похилив плечі. Здавалося, його затопив спогад про щось жахливе. Зітхнувши, хлопець нарешті подивився на Томаса і відповів:

— З Лабіринту, чувак. З Лабіринту.

Томас трохи вгамувався. Малий не бреше, це було видно. Отой жах, який охопив Ариса, був самому Томасу занадто знайомий. Томас і сам пережив такий жах, і занадто часто бачив його відбиток на інших обличчях. А ще він збагнув: Арис і справді гадки не має, що сталося з Терезою.

— Сядь-но, — сказав Томас. — Нам є про що побалакати.

— Про що це ти? — здивувався Арис. — Хлопці, ви хто такі взагалі? Звідки ви взялися?

Томас неголосно розсміявся.

— Лабіринт. Грівери. «БЕЗУМ». Нічого не нагадує?

Стільки всього сталося, то з чого почати? Через зникнення Терези голова йде обертом… Томасові хотілося бігти геть і шукати її.

— Брешеш, — прошепотів Арис, збліднувши на обличчі.

— Зовсім ні,— відповів Ньют. — І Томмі має рацію: розмова буде серйозна. Здається, ми з різних, але водночас дуже схожих місць.

— А це ще хто?

Обернувшись, Томас побачив у дверному отворі Мінхо — той привів інших глейдерів. Хлопці стояли, наморщивши носи, явно нажахані видовищем у їдальні.

— Мінхо, це Арис, — трохи відступивши вбік, Томас указав на хлопця. — Арисе, це Мінхо.

Мінхо щось невиразне буркнув у відповідь.

— Слухайте, — промовив Ньют. — Знімімо верхні ліжка і розставмо їх під стінами, щоб усім було де сісти, і поговоримо. Треба ж з’ясувати, що за чортівня тут коїться.

— Ні,— похитав головою Томас. — Спершу слід розшукати Терезу. Вона мусить бути в одній із сусідніх кімнат.

— Нема тут кімнат, — заперечив Мінхо.

— Тобто?

— Я вже все тут оббігав. Є ота велика їдальня, наш дортуар, ця кімната і гнилі двері назовні — кудою ми вчора увійшли. Замкнені на замки і ланцюги зсередини. Не розумію, як це, але більше виходів звідси немає.

Спантеличений, Томас похитав головою. Немов мільйон павуків заплів йому мозок павутинням.

— Але… як же вчора? Звідки з’явилися харчі? Ніхто не бачив інших кімнат, кухні абощо? — він озирнувся, сподіваючись на відповідь, але ніхто не відповів.

— Напевно, тут є потаємний вхід, — припустив Ньют. — Слухайте, ми ж не можемо робити кілька справ водночас. Нам потрібно…

— Ні! — крикнув Томас. — Арис нікуди не подінеться, з ним ми можемо побалакати й пізніше. Судячи з таблички на дверях, Тереза таки має десь бути — і її слід знайти!

Не чекаючи на відповідь, він протиснувся крізь натовп і вийшов у їдальню. Трупний сморід ударив у носа, мов каналізація. Роздуті тіла висіли під стелею, як туші підстреленої мисливцем дичини. Мертві очі сліпо дивилися на Томаса.

В животі наростало знайоме відчуття нудоти. Заплющивши очі, Томас зусиллям волі змусив шлунок заспокоїтися, а потім, намагаючись не дивитися на повішеників, заходився шукати Терезині сліди.