Читати книгу - "Колиска сонця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Для чого мені жити на білому світі, коли мене усі бояться? Думаєте, я не знаю, як кожного ранку просите у душі, аби ваш двір оминув, — гупав далі об землю торбою Гробар. — А чим я завинив перед богом і перед людьми, що несу на собі таку тяжку ношу? Чим я винен?! Ану, ідіть лиш, понесіть самі Галасам похоронку на сина. Хочу увидіти, що вам скажуть.
Але жінки уже не слухали причитань п’яного Гробаря і з’юрмились біля воріт Галасів.
Петро із Мартою сиділи на порозі, і стара хатина, виділося, не витримає їх горя і з хвилі на хвилю, ридаючи, зіпреться Галасам на плечі. Марта, стиснувши голову руками, безголосо плакала, Петро, повно все ще не усвідомивши того, що сталося, пробував заспокоїти жінку і якось незграбно, може, вперше у житті, гладив Мартині руки. Завбачивши жіноцтво біля воріт, Галас здригнувся і по хвилі чомусь усміхнувся винувато. І ця сумна, вибачлива усмішка настільки вразила усіх, що жінки оніміли. Стояли безпорадно перед воротами і не відали, що робити — іти розраювати Петра і Марту, чи тихо розходитись по домівках: нехай виплачуться Галаси, бо за ці роки кожен вкусив стільки горя, і коли б люди не дали волю сльозам, серця їх давно б уже скам’яніли.
І тут усіх із незвичного стану врятувала Кривулячка:
— Ниськи вночі обіцялася прийти до мене ворожити Легезаня, — шепнула на вухо стара Васильцюновій Марії.
— Ле-ге-за-ня, — немов шипуча змія, поповзло поміж жінками.
— Коли прийде?
— Опівночі.
Жінки, немов винуваті у горі Галасів, з опущеними головами почали розходитись по обійстях.
— Ми теж підемо, мамо? — спитав, коли вернулись додому.
Мама сіли на ослоні, склали на колінах руки і втомлено мовили:
— А чого туди йти? Коли живий — вернеться, а як ні — не треба добру душу у землі тривожити.
Я впав перед ними, схопив їх долоні і відчайно заблагав:
— Все життя буду слухатися вас, що скажете, зроблю. Тільки ходімо. А може, Легезаня знає!
Батька я майже не пам’ятав. Тільки пригадую, здається, то було у 38-му році, я прокинувся від дотику чиєїсь руки. А потім наді мною хтось схилився і поцілував у чоло. І я знову заснув. А на ранок прийшли жандарми, перекидали все в хаті, проколювали багнетами сіно на оборозі, лаяли матір, грозилися пустити обійстя з вогнем.
— Три роки його не виділа, не знаю, — весь час повторяла мати.
Я спершу — а пішов тоді мені шостий — нічого не міг збагнути. І тільки тоді, коли один із пір’яників[2] знайшов у скрині пляшку чорнила і розбив її на стіні, я згадав ніч, і на чолі у мене затеплівся поцілунок.
Мати після того ще довго плакали, дивлячись на стіну, по якій синім павуком повзло чорнило, а потім побілили заново хату і розмалювали її сумними пуп’янками троянд.
Перед північчю жінки, вдовиці — всі, хто ще свято чекав — зібралися у Кривулячки. У хаті, немов сліпець на сонце, кліпає лампа. Коли вона майже згасає, тіні жінок, наче голодні на хліб, гуртом кидаються до столу, а загориться сильніше — розбігаються злякані по кутках.
Тільки годинник відлічив дванадцяту — Легезаня, згорблена, корячкувата, як стара ворона, витягла із бесаг дзеркало у срібній оправі. Поклала на стіл, накрила чорною хустиною. Відтак пообіч дзеркала запалила дві свічки і дмухнула на лампу. Темрява стала ще густішою, і ледь освітлені обличчя жінок ніби вкрили льодяні маски.
Першою до столу підійшла Марія Васильцюня. Легезаня зачерпнула із торбинки маку і пильно подивилася на дзеркало. І в цю мить — я сидів навпроти неї — помітив, як свічки, що колихалися на столі, запалали в її очах. Стара сипнула по хаті насінням і щось забурмотіла.
«Сію, сію», — шелестів мак, неначе з долоні Легезані злітали зграями сотні незримих голосів. І полум’я свічок в очах старої затанцювало зміями.
Марія перелякано дивилась то на стіл, то на жінок, немов питала у них захисту. Легезаня правицею обколупала кілька разів дзеркало і рвучко зірвала хустину.
— Подивися! — наказала сухим голосом.
Марія обережно глянула у дзеркало.
— Що бачиш?
— Нічого, — розчаровано відповіла.
— А я виджу темряву, по всьому світу темрява.
— Мертвий!? — скрикнула Марія.
— Тихо!
Вмить у хаті запала тиша. Легезаня приклала до дзеркала вухо і завмерла. Потім обернулась до Марії.
— Холод і темрява по всьому світу, але я чую, що в ній б’ється живе серце. Воно кричить з далеких земель. Живий твій Юрко, але очі загубив.
— Боже мій! — заломила руки Марія. — Аби тільки вернувся, я би ’ му очі найчистішою росою мила, я би ’ му світло своїх очей віддала, аби тільки живий. — І полетіла у ніч.
Мамина черга була третьою.
— Що бачиш? — спитала Легезаня.
Мати пильно вдивлялися у дзеркало.
— Ніби вогонь горить?
Очі ворожки звузились і вічка в її зіницях стали зовсім крихітними. Я й собі підсунувся до дзеркала.
— Вогонь і кров! — сказала стара, — вогонь і кров, — повторила.
І тут я побачив у дзеркалі величезну червону ріку з високими кам’яними берегами, а по ній ніби пливе чоловік. Угорі над ним, наче стоги полонинського сіна, горять небеса і падають цілими оберемками на землю. А чоловік топиться і хоче щось крикнути до мене, але червоні хвилі хапають його за шию і він знову пірнає униз.
— Няньку, дорогий мій няньку, я тут! — закричав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска сонця», після закриття браузера.