Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

Особливих масштабів практика міграції росіян на півострів та масової видачі українським громадянам паспортів РФ набула за часів президента Віктора Януковича. При цьому російський МЗС відмовлявся називати кількість виданих російських паспортів навіть на вимоги українських дипломатів.

Про це ще 2008 року попереджали окремі представники МЗС України, зокрема тодішній посол у Словаччині Інна Огнівець. За її словами, Росія постійно вела активні приховані дії щодо надання російського громадянства мешканцям Криму. Посол зробила таку заяву, оскільки протягом багатьох років була учасником переговорів із представниками РФ щодо врегулювання діяльності ЧФ у Криму. За словами Огнівець, «наступною після Грузії може бути Україна», адже громадянство Росії дає Російській Федерації можливість у будь-який момент заявити, що порушуються права так званих співвітчизників.

Огнівець також повідомляла, що з боку росіян на півострові роками ведуться дуже активні дії, які «не рекламуються, а приховуються, однак про них відомо Міністерству закордонних справ України, щодо надання російського громадянства мешканцям Криму».

За свідченням українських дипломатів, МЗС України протягом 2000-х років постійно готувало ноти ультимативного характеру до російського МЗС, де вказувало: якщо протягом 24 годин консульські групи російського дипломатичного відомства не покинуть територію Криму, де вони цілеспрямовано видають паспорти, то ці особи будуть визнані persona non grata. За свідченням Огнівець, російська сторона завжди на них реагувала, і її консульські групи миттєво виїжджали з півострова.

Проте, попри такі зусилля українських дипломатів, за достовірними даними, на кінець 2010 року на території Криму загальна кількість російських громадян, які водночас мали й українське громадянство, перевищувала 120 тисяч осіб. Основна маса цих людей проживали в межах дислокації російських гарнізонів Чорноморського флоту РФ у Севастополі, а також у Феодосії, Керчі та кримській столиці Сімферополі.

У підсумку понад половина населення Автономної Республіки Крим не були уродженцями півострова, до того ж значна частина кримчан на момент початку агресії Росії проти України в лютому 2014 року мали або російське, або подвійне українсько-російське громадянство.

Усе це сформувало спільноту, з переважно спільними релігійними та політичними поглядами, попри відмінності в етнічному походженні. Такий собі уламок радянської імперії, «общество советских людей», або «радянців» — людей, чия поведінка й мислення сформувалися за часів Радянського Союзу.

Ще одним аспектом, що суттєво впливав на деформацію політичного поля в Криму, стало масове засилля на вищих і середніх щаблях місцевої влади представників Партії регіонів, особливо вихідців із Донбасу. Після перемоги на президентських виборах у лютому 2010 року Віктор Янукович доволі швидко почав займатися переформатуванням кримського уряду.

Уже 17 березня 2010 року Верховна Рада АРК за наполяганням Януковича призначила представника так званої «макіївської команди» (за назвою міста Макіївка Донецької області, звідки приїхала значна частина нової кримської команди ПР) Василя Джарти головою Ради міністрів Криму. Після його раптової смерті, навколо якої в Криму ходило чимало чуток (стверджували, що його отруїли), його змінив інший представник «макіївської команди», екс-начальник Кримського управління МВС та екс-міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов, із тієї ж команди Партії регіонів.

Макіївці невдовзі отримали в Криму інше дотепне прізвисько — «македонці», утворене від «Макіївка» й «Донецьк». Згодом «македонцями» називали вже всіх приїжджих членів місцевої Партії регіонів.

Але подальші дії «македонців» протягом 2010–2014 років давали мало приводів для жартів. Донецький «каток» добре пройшовся кримською політичною елітою під час місцевих виборів 2010 року та згодом під час виборів до Верховної Ради України 2012-го. До в’язниці потрапили колишній голова Верховної Ради АРК Анатолій Гриценко, кілька мерів кримських міст. «Македонці» проводили швидку й жорстку зачистку від місцевих політ-еліт, унаслідок чого за результатами виборів у жовтні 2010 року до місцевих рад та ВР АРК потрапили багато немісцевих кандидатів — здебільшого привезених з Макіївки та Донеччини.

Доходило до смішного — коли майже половину, наприклад, Ялтинської міськради чи Масандрівської селищної ради складали колишні мешканці Донбасу, привезені й зареєстровані за два-три місяці до дня виборів. Джарти хотів бачити на всіх рівнях лише «своїх», не довіряючи місцевій кримській еліті. Хоч як парадоксально, але єдине місто, куди «македонці» не змогли делегувати достатньо своїх ставлеників, — Севастополь, де місцева еліта опиралася на підтримку російських спецслужб.

За жорсткого тиску Джарти вкрай низькі показники на виборах 2010. року отримало те ж проросійське «Русское единство». Партія, очолювана майбутнім самопроголошеним прем’єром Криму Сергієм Аксьоновим, здобула всього 4,02% голосів кримчан і лише три депутатських крісла зі ста.

Джарти жорстко пресував і швидко маргіналізував місцеву проросійську громаду на півострові, проте саме засилля «македонців» якраз і зіграло свою зловісну роль в анексії Криму. Кадри саме з цієї команди (значна частина депутатів ВР Криму були протеже голови Ради міністрів Василя Джарти) відіграли ключову роль в ухваленні незаконних рішень Верховної Ради АРК у лютому — березні 2014 року.

Аби обґрунтувати цю тезу, досить згадати кадровий склад останнього легітимного кримського парламенту, обраного 31 жовтня 2010 року. Зі 100 депутатів Верховної Ради АРК 80 представляли Партію регіонів (32 — за списками, і 48 — в одномандатних округах), Комуністична партія України та Народний рух (від НРУ балотувалися представники Меджлісу) за списками здобули по 5 мандатів, ще 5 виборола партія «Союз» Льва Миримського (3 — за списками, і 2 — в одномандатних округах), «Русское единство» Сергія Аксьонова отримало 3 мандати за списком, 2 мандати за списком здобула «Сильна Україна» Сергія Тігіпка.

Саме ця Верховна Рада АРК, контрольована «регіоналами», урешті й проголосувала та ухвалила всі незаконні рішення, що передували так званому загальнокримському референдуму 16 березня 2014 року.

Тепер зосередимось, власне, на аналізі подій, що безпосередньо передували анексії півострова.

Не можна оминути увагою дві спроби відокремлення Криму від України, здійснені Росією після 1991 року. Насамперед, у 1992–1994 роках за прямого політичного та фінансового сприяння Російської Федерації було створено низку партій проросійського спрямування.

Одним із перших пілотних проектів із відокремлення Криму стало створення в 1992 році Республіканського руху Криму (РДК — від рос. Республиканское движение Крыма) на чолі з уродженцем м. Синельникове Дніпропетровської області