Читати книгу - "Родовичі"

Росько наздогнав віщуна, який увійшов у ліс. Але це тільки так видалося йому, бо віщун занурився у темну хвилюючу воду, яка не текла вниз, не розплескувалась навсібіч, а вирувала на одному місці, вбираючи в себе дощові струмені. Якби не білий одяг, то Росько загубив би віщуна серед дерев і гущавини. Наздогнав його, йшов близько, майже наступаючи йому на п’яти. Віщун кілька разів глянув на нього підбадьорююче. Та уже наступної миті погляд його наливався такою гостротою, що, здавалося, пронизував наскрізь дерева. Росько переймався цією затятістю, відчував, як усе тіло наповнюється невситимою жадобою швидше, швидше знайти жертву. І якщо в його малій душі підсвідомо ще жевріли крихти жалю до живої істоти, смерть якої була на вістрі віщунової стріли, то тепер вони розвіялись.

Грізно й застережливо гудів ліс, повнився низьким та густим посвистом. Він наливався у вуха, відгороджував од світу, застеляв шлях колючками. Інколи вітер налітав з такою силою, що вони зупинялися, віщун обертався до Роська, біла борода кошлатилась, обліплювала лице, тільки палахкотіли вогники очей. Змахуючи луком, він гукав:

— Це злі духи нас не пускають!.. Вони бояться нашої жертви. Хутчій, хутчій, Росько-о-о!

Його голос підбадьорював хлопця, він плечем підтримував худе тіло віщуна, чуючи над вухом його хрипке дихання. Отак відпочиваючи, тримаючись один за одного, вони добралися до Оленячої галявини. Тут були звірі, багато звірів. Їхні ніздрі відразу це визначили…

Перун недарма вивів їх сюди. Він хотів жертву з цієї галявини. Ось його могутня рука метнула стрілу, яка спалила темряву, і вони побачили сарну.

Віщун і Росько впали в траву, не відводячи погляду від того місця, де стояла тварина. Блискавиця згасла, і вони мусили б повзти до неї, повзти й відшукувати місце на її тілі, щоб вразити. А вони застигли на місці. Ні, не страх зупинив їх, і не жаль скупав їхні рухи. Що ж могло стримати їх у жаданні здобути грізному богові жертву? Може, котрийсь із них помітив підступний зблиск ворожого меча? Це б їх менше здивувало, ніж те, що вони побачили. Сарна паслася. Вона не звертала ніякої уваги ні на громовиння, від якого тремтіла під нею земля, ні на сліпучі сяйва, що палили листя на деревах. Ні на воду, якій не було зупину ні в небі, ні на землі.

Кожна жива істота шукає захисту від грому та блискавиць, прагне стати непомітною для богів, щоб уникнути їхнього гніву, не потрапити під удар їхніх стріл. Але ж ось, перед їхніми очима, серед грімотливої ночі пасеться сарна… Це — дивина, розгадка якої була не під силу сивобородому віщунові. Це внесло розлад і непевність у звичайний плин його думок та вчинків. Не вперше, виконуючи волю богів, бродив нетрями у пошуках жертви. Ох, скільки довелося йому виходити, скільки натерпітись у холод та задуху… Ніхто не знає, як болять у негоду старі кістки, ніхто, навіть Перун. Бо й стогін приглушений не проб’ється з вуст. Хіба що подумки поскаржиться сам собі, щоб і бог не почув. Нікому поскаржитись, уже давно серце вигупує в грудях рівно, спокійно. Ніхто не змусить битися швидше… Ніщо, навіть спогади про білоголове хлопча… Воно бігло назустріч, тулилося до грудей і тепло дихало йому в шию… Ні, не було того, димом пожеж і далеких літ заткалося. То було не з ним, він — божа людина, він служить вищим силам, і нема в його серці місця жалю й сльозам, нема місця спогадам…

Тільки іноді прокинеться серед ночі від тоненького крику: «Неньо-о-о-о!» Прокидався і не знав, що робити, звертатися за розрадою до бога чи й самому крикнути. В такі миті йому здавалося, що він увесь вік кудись ішов, ішов, а ось тепер зупинився й не знав, куди далі прямувати. Може, й цієї ночі покликав його той зболений скрик, привів у селище, відчинив двері хижі, де й побачив нажахане білоголове хлопченя?

Ось воно лежить поруч, беззахисні душа і тіло його… Віщун мимоволі поклав руку хлопцеві на плече, хотів прикрити від дощу та вітру. Росько ворухнувся, здивовано глянув на нього:

— Стріляйте!.. Вона йде до нас, стріляйте!..

Віщун заперечливо похитав головою. Не знав, пускати стрілу чи стримати руку. Його дивувала поведінка тварини, яка ходила по галявині, переступаючи тоненькими ніжками, інколи вона витягувала шию і зривала з кущів мокрі листки. Жертва не передчуває своєї смерті, то чи буде вона угодна богам, чи приймуть вони її. Може, боги самі оберігають її? Тим більше, що блискавиці подаленіли, темінь напливла на галявину, і тільки легкою тінню на ній гарцювала безтурботна сарна…

Росько знову ворухнувся, подививсь на віщуна нерозуміюче. «Може, в нього ослабли руки і йому носила натягнути тятиву?» Торкнувся стріли, краплі дощу впали на руку, чомусь видалися холодними і злими. Вгамовуючи його нетерпіння, віщун промовив:

— Я не чую голосу богів. — Повернув голову в один бік, потім в інший. — Мій слух ловить тільки громи, стогін дерев, мої ніздрі чують тільки запах розмитої землі, відчахнутих гілок та чистої трави…

А де запах крові жертви? Боги мовчать…

Його суворий голос нагадав Роськові, що вони не прості мисливці, що привела їх сюди воля богів. І що з ними може вести мову тільки оцей сивобородий чоловік. А він ще унот безжурний, рід від нього ніякої користі не має.

Віщун раптом здригнувся всім тілом, звівся на коліна, простяг догори руки і щось забурмотів. Голос його то глухнув, аж клекотіло в горлі, мовби хапав розкритим ротом дощову воду, то уривався від пронизливих вигуків. А очі незмигно вп’ялися у сарну. Здавалося, і Роськові уже того хотілося, що від цих скриків вона насторожиться і майне в гущавину, втікаючи від смерті. Але ні, кружляла й кружляла по галявині, поїдала траву, мовби гроза налила її таким смаком, що ніяка небезпека не могла відігнати.

Сарна то віддалялася від них, губилась у темряві,