Читати книгу - "Родовичі"

і щоразу Роськові здавалося, що вона зникла, то підходила зовсім близько, і він бачив у коротких спалахах блискавиць, як стікає з її губів зелена піна… Дрібно перебирала ногами, притупувала копитцями, мовби підганяючи сама себе. Та була в цій поспішливості приреченість, неминучість загибелі… Це відкрилося Роську враз, передчуття визріло в ньому так раптово й сильно, що, забувши про страх перед віщуном, він шарпнув того за сорочку і, стримуючи тремтіння, видихнув:

— Пускай стрілу… боги велять!

І в цей час блискавиця вдарила зовсім поруч, розітнула чорноту ночі. Росько побачив віщуна. Стояв, відхилившись назад, натягував лук. Рукав сорочки закотився аж до плеча, і на худій довгій руці напнулись товсті м’язи…

— Швидше, швидше! Нехай швидше вона вмре… Вона жертва богам!.. — ледь чутно шепотів, і дощові краплі вмивали його лице, відпирхувався, ковтав їх, відчуваючи солоний присмак. Свиснула стріла…

А потім, що було потім?.. Запам’яталося нетривко, уривками. Коли згадував, то почувався, мов біг через весняну річку по крижинах. Ступає по них, а вони випорскують з-під ніг, і страх проймає все тіло. Вернутися б на твердь, але щось штовхає далі й далі, кудись хочеться добігти…

Отак і з тією ніччю жертвоприношення… Тремтить вогник світильника, вихоплює з пітьми товсті червоні губи, вишкірені у німій погрозі зуби, вибалушені у невситимому гніві очі… Забути б, забути б їх, а не може. Страшні очі, якась незбагненна сила таїться в них, приманює і щось обіцяє. Бони підкоряють і водночас наповнюють упевненістю. А ще здається, що ось зараз вони оживуть… Але що тоді станеться, Росько не знає.

КРИЛАТІ ПТАХИ СОНЦЯ

Відтоді Росько жив у якомусь постійному напруженні, але це не гнітило його, не втомлювало ні тіло, ні душу. Навпаки, часто воно охоплювало його всього, як вогонь сухе дерево, аж усе тіло тремтіло, і йому серед темної й похмурої ночі бачилися світлі, далекі простори, немов стояв на березі річки ясної пори. Це траплялося завжди несподівано. Темно, пітьма навкруг, ні краєчок місяця не визирне, жодна зірочка не мигне, а йому все видно, наче хтось зірвав чорне нічне покривало, в яке загорнулося сонце… А бувало й так, що в найлютіший мороз, коли річка стогне й тріщить від його обіймів, обгорне хлопця теплом, хоч бери і скидай кожушок. Росько знає, що то дихає на нього дух весни. І від цього йому робиться так весело, так гарно, що розженеться і котиться з найкрутішого пагорба. Морозяні духи навколо зіб’ються вкупу, повискують, підсвистують, підрегочують, у боки товчуть А йому зовсім і не боляче, і не образливо, нехай смикають за вуха, затискають у холодних долонях його носа — усе одно невдовзі тікатимуть, бо духи весни, коли Ярило вдень припече, зганяють морозяників з дахів хиж, з вершечків дерев, з боків пагорбів.

Отак минула зима. Зійшли сніги, спливла велика вода. Трави і квіти встелили землю, дерева загорнулись у зелену вдяганку. Світ зменшився, а небо піднялося, віддалилось від землі, і сонце теж потягнулося за ним вгору…

Коли вітри розвіяли з дерев білий цвіт, Росько став молодшим воїном. Дядько Родь виклепав йому короткий меч, якого він майже не випускав з рук. У будь-яку мить готовий був вихопити його з піхов і захищатись від уявного нападника. Та поки що доводилось йому, разом з такими ж, як і сам, унотами, сторожувати селище від нападу з боку лісу чи річки. Ходили гуртом і на лови, але найчастіше затівали грубійку з дерев’яними мечами на вигоні за селищем. Вони зчиняли тут таку бучу, що перетирали ногами землю на порох, і курява хмарою піднімалась над вигоном. Звідси лунали такі войовничі вигуки, так завзято вигупували в дощані щити, що забіяцькі вогники спалахували в очах старезних дідів. Якщо котромусь уже дуже перепадало і він ганебно тікав, вони штурхали його костурами й заганяли знову під удари тупих мечів. Від обурення і зневаги у них трусилися сухі руки й сиві бороди:

— Захищайся, захищайся, терпи… Не дозволимо ганьбити рід!.. — вигукували вони, розправляли плечі й випинали груди. І в такі хвилини у них вгадувались колишні воїни, які з князями топтали стежки по всьому Дикому полі, ходили за пороги, аж до греччинів, лякали їх своїм грізним виглядом та дужим криком. Може, й справді оце товписько, яке зчиняли молодші воїни, відгукувалось у їхніх серцях громами далеких бойовиськ, солодким щемом перемог. Мабуть, так, бо чому ж тоді погладжують на своїх немічних тілах старі шрами. Болять, мабуть…

Ігрища молодих воїнів закінчувалися жорстоко — лава переможців гнала переможених через усе селище до високого берега. Тут, на кручі, спалахували ще раз запеклі сутички, і слабші котилися вниз, тільки щити торохкотіли.

Потім їх заганяли у воду, і вони мусили човпіти в ній, поскидавши перед цим свою дерев’яну зброю на купу, поки переможці, покректуючи і перегукуючись, остуджували свій войовничий запал, змивали пил бійки.

Роськові не часто доводилося бути серед тих, кого збивали на землю. Заюшений кров’ю, затятий у своїй непоступливості, він міг відбиватися од цілого гурту, крутився на всі боки, мовчки терпів удари. А коли й скидали його у воду, то й тут не впокорювався, не стояв принижено, похнюпивши голову. Сил не стачало опиратися, борюкатись і відбиватися, тіло ставало мовби не своїм, хотів руку підняти, а всього-на-всього тільки пальцями поворушив, ноги тремтіли, підгиналися — і єдине бажання було: впасти на землю чи на воду і завмерти…

Та в цю останню мить, коли знесилене тіло ось-ось могло упасти, змиряючись з ганьбою і неславою, а разом з ним готові здатись на милість переможців мужність і гордість молодшого воїна, щось збурювалось у ньому, якась сила, що досі він ніяк її не відчував, наповнювала його. Болюче пронизувала усе тіло, аж судомило пальці, мов зашпори заходили.

Це було дивне відчуття, яке ні з чим не можна було порівняти, Хоча… хоча… Ні, все ж таки можна порівняти. Таке почуття охоплювало його тоді, коли влітку стрибали з високого стрімчака у воду. Отой миттєвий лет робив його легким і невагомим, варто лише змахнути руками, як птах крильми, і ніщо тебе не стримає, ніщо…

І