Читати книгу - "Родовичі"

Росько нікому не розповідав про це, ні про лет до води, ні про силу, що випручувалась із нього в загрозливу мить. Нікому, навіть дядькові Родю. Та й що міг розповісти, як передати свої відчуття, що виникали невідомо чому і так само зникали, залишаючи в душі збентеженість і неясні передчуття. Хіба можна старійшину відволікати від його клопотів про весь рід? Інколи, бувало, ворухнеться думка про віщуна, але відразу ж і згасне. Бо згадувались нічне вистежування жертви грозової ночі, тьмавий вогник у задушливій печері, червоні товсті губи дерев’яного бога і пронизливі вибалушені очі, в яких таїлася Погроза.

Росько завжди був упевнений і навіть передчував, що сила ця з’явиться у ньому, незалежно від його зусиль, вибухне від образливого слова супротивника чи від зневажливого штурхана. Відчуваючи її наближення, випростувався на весь зріст, з розмаху кидав свого меча не на купу, бо хоч і дерев’яний, не бойовий, все ж не хотів, щоб чиясь рука торкалася його, а в річку. Так чинили, розповідав дядько Родь, їхні предки, коли змушені були поступатись чужій силі — кидали зброю у глибочінь ріки. Багато мечів стриміло у її піщаному дні.

Роськів меч не тонув, тільки занурювався на мить, потім його викидало гостряком догори, і швидка вода забирала з собою. Росько кидався вслід, довго плив під водою, остерігаючись грудок переможців. Коли ж відчував сильний струмінь течії, випірнав недосяжний ні погрозам, ні глузуванню своїх супротивників. Та він навіть голови не повертав у той бік, навіть поглядом не ковзав по них…

Він уже забув про побоїсько, під’юджування дідів, свою неславу. Лягав горілиць, річка підхоплювала його і несла, поколихуючи і щось нашіптуючи. Небо над ним тужавіло, притискало птахів до землі, й вони літали низько-низько, швидко й сильно вимахуючи крилами. Вони пролітали і над Роськом, аж затуляли небо і віяли в обличчя сухим, теплим повітрям. Птахів він не боявся, навіть пробував схопити котрогось за ноги. Та то йому лише так видавалось, що можна схопити птаха, бо насправді літали вони високо й зовсім не помічали Роська. «Як далеко видно їм з такої висоти, — думав він. — Вони такі швидкі й невловимі. Що тримає їх там, куди навіть найвищі дерева не досягають, там же немає жодної гілки? А може, і є, та тільки мені невидимі? А може, відпочивають на хмарах, гострими дзьобами викльовують з них краплини води і тоді йде дощ? Вони літають так високо, що навіть тінь їхня не досягає землі».

Інколи йому здавалося, що він теж колись умів літати. Це відчуття найчастіше приходило до нього вві сні. Тоді безбоязно зривався з будь-якої кручі, з найвищого дерева й падав, падав кудись, а земля теж провалювалась, тікала від нього. Літав, але ніколи не вдавалося піднятись угору. Це, мабуть, тому, що не мав крил.

Як йому хотілося, щоб хоча на одну ніч виросли крила! Тоді полетів би над землею, відшукав би стійбище тих злих лісовиків, які викрали матір і сестричку… Посадив би їх на свої крила… Ніхто б тоді його не перепинив, ніщо б не завадило.

Ці думки виривають його з спокійного плину. Починає бовтати руками і ногами у воді, мовби прагне вивільнитись із неї. Темінь лягає на річку, і тільки бризки, що злітають над Роськом, білими нитками прошивають її тонке тремтливе полотно. Росько завертав де берега, продирався крізь верболози, полохаючи сонних качок. Скоцюрбившись, сідав на мокрий пісок.

Тихо. Ніч напинала над ним чорні шати, і він відчував усю її невидиму глибочінь, ніби сидів у величезній ямі, а земля і річка були її дном. Сплесне риба у затоці, шугне нічний птах, несподівано, враз скрикнуть жаби, аж виляски полетять над водою…

Росько сидить і слухав. І коли десь згори, мовби з самого неба, долине:

— Росько-о-о-о! Росько-о-о! — схоплюється, повертає голову в той бік. Це дядько Родь.

Росько ніколи не відгукується. Може, тому, що від холоду голос згасає, а може, хоче ще і ще чути його. І така тепла хвиля вдячності хлюпала в груди, що він аж притупував на піску. Це був танок радості, вигаданий ним на березі річки. Босі ноги товкли пісок, заносили його у воду, підкидали вище очерету та верболозу. У такі хвилини забував, що він одинак, що не має ні батька, ні неньки. Почувався сильним, бо у нього є дядько Родь, у нього є рід, який його годує і захищає…

Видирався на берег і на кручі, біля селища, бачив вогник, що кружляв на одному місці. Він знав, що це дядько Родь вимахував головешкою, яку взяв з вогнища своєї хижі. Не картав Роська за купання і сидіння над холодною річкою. Тільки гладив по голові, плечах, спині, і якимсь дивом його шорстка рука оминала усі синці, які чомусь враз починали боліти. Дядько вів його до хижі й промовляв:

— Зараз духи вогню зігріють тебе, нагодують і вкладуть… Бог сну наллє в чашу твого тіла сили, і завтра ти скинеш з кручі своїх супротивників…

І заради оцих його слів, оцього вимахування на високому березі головешкою Росько ладен був з рання до смеркання вправлятися з дерев’яним мечем на вигоні, вовком винюхувати сліди і запах чужинців біля селища, мертвим каменем залягти у засідці й вичикувати, вистежувати…

Як ось сьогодні. Цілий день перелився перед ним, від сходу до заходу. Росько бачив велике сонце, заткане вранішніми туманами. Простежив увесь його шлях через небо і дивувався, чому воно, таке палюче й жарке, не полишає вогнистого сліду по собі.

Жоден звір, що пробивався з пущі напитися води, жодна лодія, жодна людина на річці не могли сховатися від його очей. Шкурою звіра міг прикритись ворожий вивідувач, мирна лодія могла вишкіритись жалами списів, ударити у весла і полетіти до берега, де забавлялася малеча. Кинеться та з вереском врозтіч, але пізно, котрогось, що заціпеніє з ляку, вхоплять спритні руки з-за високого борту. Ударить лодія знову веслами, і уже