Читати книгу - "Родовичі"

Нижче селища річка налітала на піщаний острівець, збурювалась круг нього, виминала круглі глибокі вирви, а далі розділялася навпіл, мов роздимала сердито щоки. Росько знає, що річка й острівець, який невідомо яким чином потрапив аж на її середину, мабуть, бог кинув у гніві грудку землі, ворогують давно. Ця ворожнеча то затихає, то збурюється, але триває постійно, бо річка в своєму могутньому плині звикла пробиватись крізь усілякі перепони, а тут всього-на-всього купа піску і декілька кущиків верболозу на ньому стримлять, мов гребінь у забіякуватого півня. Силу річки, її гнів знають усі. Ніхто з людей не наважиться змагатися з нею, особливо весняної пори, коли вона прокинеться після сну, розпростує затерпле тіло, підважує береги, мов дядьки валун. Тільки острівець стоїть, нічого з ним вдіяти вона не в змозі. Взимку кригу розбиває, коли йти круг нього бережком, то вона похрумує і ламається під ногами, а влітку птахи заселяють верболози, розвіюють сухий пісок.

Заливала річка острівець великою водою, зовсім ховала під собою, навіть кущика не було видно, тільки гнізда пташині прибивало до берега. І здавалося, що річка знесла його, розмила геть, ні сліду, ні знаку не залишиться, а вгамовувалася вода, і острівець знову випинався над нею. І знову вигойдувались на ньому верболози, і знову мостили птахи свої гнізда.

Не знати чому, але саме біля цього острівця найкраще ловилась риба. Може, зносило її звідусіль струмування води, а може, приваблювали ковбані, що їх серед верболозів вимивала течія, але збиралося там її безліч. Знали про це Роськові родовичі, знали і жителі сусідньої весі[2]. Отож і збивались на острівці, повернутися бувало ніяк, до бійки доходило.

Билася річка з острівцем, і ворогували сусіди, кралися один перед одним, щоб ухопити більше. Так тривало, аж поки дядько Родько не запропонував поділити острівець порівну. Гадали, що це вийде у них швидко й просто, що це тільки у їхній владі. У гніві, в запалі суперечок та бійок забули, що вони люди одного племені, що боги повеліли їм разом добувати вогонь і їжу, боронитись від чужинців. А вони ворогують… Про це говорив, Росько чув, дядько Родь, утихомирюючи своїх селищан.

— Нелегкі часи настали… Боги гніваються на нас, бо ми забули предківські покони. — І голос його звучав сумно, аж розпачливо. — Плем’я розпадається, рід постає на рід… А хіба землі мало? Уже брат з братом не хоче жити в одній хижі, син кидає немічних батьків і йде в далекі краї… А хіба там світить таке сонце, хіба птахи так співають, а трави так пахнуть?

Чужинському богові поклони б’ють, просить кари у нього. Христом-спасителем нарекли. А хіба може один бог усе бачити, кожну живу істоту, давати раду усім племенам і родам? Ні, кожне плем’я мусить мати своїх богів, кожен звір і птах теж.

Князь настановлює над нами посадників і тіунів…[3] Вони збирають дань для князя і для себе, судять судом скорим і несправедливим. Сміливі воїни, вільні ратаї і мисливці стають покірливими ягнятами. Ганьба! А ми не можемо домовитись, де кому рибалити… Ех, хіба поділиш небо чи річку? Давайте по-сусідськи…

Але ні, не послухали старійшини, затялися — тільки ділити острівець, верхній край одним присудити, а нижній — сусідам. Та, видно, боги й справді розгнівались на них. Ходять, вимірюють, ніби усе гаразд, виходить порівну… А тут річковий дух Водяник візьметься річку збурювать, от вона й заливає котрийсь краєчок острівця, підмиває так, що він на очах тане, мов сніг весняної пори. І виходить, що в одних є половина острівця, а в інших зникла вона в пащеці Водяника. Не могли ради дати і хто знає, чим би усе це закінчилось, може, ще одним побоїськом, аж поки не з’явився на березі віщун і не закричав через річку тим, що на острівці:

— Боги жертву хочуть! Жертву богам, жертву!..

І справді, зарізали вівцю, покропили жертовною кров’ю пісок. Запалили вогнище і залишили жертву на ніч для Водяника. На ранок на тому місці нічого не знайшли. Зраділи, бо це був знак, що боги прийняли жертву. Тепер річковий дух не заважатиме, не крутитиме річкою туди-сюди.

І поділили острівець, перегородили корчами. Тільки ще довго на піску червоніли плями та кружляли над острівцем двоє степових орлів. Чому вони над ним літали? Ніхто не знав. Одні казали, що то лихий знак. Мовляв, незчисленні орди кочівників заполонять руську землю, нічого не залишиться на ній, тільки попіл. І ніхто їх не зупинить, бо князя немає. Повів воїнів у болгарську землю воювати греччинів… Інші, навпаки, твердили, що ті орли — божі посланці, які стережуть небо від ворогів і вихорів, бо саме жита половіють, тож треба погожої години…

Росько, хоч нікому словом не обмовився, шкодував трішки, що з тим острівцем усе владналося. Тепер уже не треба поспішати на світанні, щоб захопити краще місце для риболовлі, не треба заводитись з унотами того селища і вигадувати їм образливі прізвиська…

Звідси йому добре видно острівець. Там нікого не видно. Зрання кілька рибалок з його селища побовтались біля свого краю, але недовго. Мабуть, нічого путнього не ловилось, тільки сіті намочили.

Рибалки і справді недовго ловили, обійшли раз-другий з сітями свого півострівця. Потім запалили вогнище, наламавши галуззя, усілися навколо тісним гуртом. Росько, хоч як напружував зір, не міг видивитись, до чого вони там маялися, чи затіяли вариво з тих кількох лящиків, що потрапили до сітей, чи, може, гріються, відганяючи вранішній холодок. А то й просто дослухаються до плескоту хвиль, дивляться на сонце, яке пробивається крізь туман до неба, виставивши перед собою широкі червоні мечі. Один з них падає на острівець, і спалахує роса на піску. Рибалки повертаються до сонця, кожен підставляє лице під його проміння. Це вважається добрим знаком.