Читати книгу - "Родовичі"

Росько, збиваючи руками росу, підповз аж до краю кручі, теж став чекати, коли сонце кине свій червоний меч і на цей берег. Йому теж хочеться бути сьогодні удатливим. І не для себе він хоче удачі, а щоб вчасно помітити небезпеку для селищан, попередити їх, а то й самому відвести її. Тому з таким нетерпінням і надією вдивлявся туди, де пробивалось до нього сонце. Здавалося, що котиться по верхівках дерев, по траві, підпалюючи знизу туман. Ось один його промінь досяг берега, на якому лежав Росько, але обминув хлопця. А потім червоні мечі стали падати один за одним, та жоден не торкнувся хлопця, хоч як він не старався перепинити їх. Один з них, було, уже зовсім близенько присунувся, простягни руку і вхопиш. Та де там, тільки зробив рух у той бік, а він мигнув і розвіявся…

А далі сталося взагалі несподіване. Це тривало всього якусь невловиму мить. Росько не встиг зрозуміти, чи то сонце зникло, чи в нього зір пропав, але перед ним усе потемніло… Що це було? Майнуло, вдарило у вічі, застигло, і… враз світ спалахнув сліпучим сяйвом, немов річка розлилася від одного краю неба до іншого. І Росько побачив, що сонце вгорі, а вода тече в своїх берегах.

Рибалок уже не видно. Острівець знову пустельний. Тільки чайки шугали над ним, сердито й пронизливо скрикуючи, мовби десь далеко рипіли вози кочівників. Нікого немає на острівці. І все ж Росько раз у раз кидає погляд у той бік. Якщо довго й пильно дивитися на річку, на швидку течію, то здається, ніби острівець теж пливе, погойдуючись на хвилях…

Коли сонце випило росу, односельці двома великими човнами перебралися на той берег косити траву. Росько стежив за ними, аж поки вони не сховалися між верболозами. А пізніше здалеку долинуло тонке: дз-з-з-і-інь, дз-з-з-і-інь, то клепали за річкою великі серпи.

Ці звуки відбивалися, здається, від кожної травинки, кожного листка, перекочувались дрібними хвильками через річку. Росько міг би довго дослухатися до них, але ж не можна. Він мусить роззиратися на всі боки, усе примітити й почути. І відразу збагнути, чи що не загрожує спокою його односельців. О, Росько має зіркі очі, тонкий нюх, гострий слух, від нього нічого не сховається. Він може побачити далеко над темною смугою річки срібну нитку павутинки, прикласти вухо до землі й почути плескіт хвилі біля берега. Він буде добрим мисливцем і воїном роду огнищан.

Ось нехай тільки настане місяць зарев[4], його випробують старійшини роду, і дядько Родь скаже:

— Боги прихильні до тебе. Вони вселили в твоє тіло дух нашого роду, дали тобі сильні руки, прудкі ноги й сміливо серце. Ти будеш удачливим мисливцем і хоробрим воїном. Пам’ятай, що рід вигодував тебе, боронив, коли ти був малим і кволим. Настав час, коли ти мусиш захищати наших богів, своїх родовичів від ворога і злих духів…

Так завжди говорив дядько Родь хлопцям його роду, якщо вони тримали в руках меч так міцно, що його не міг вибити найсильніший воїн, уміли від удару захиститись щитом, влучити на льоту стрілою дику качку, приборкати норовистого коня, доплисти до середини річки і повернутись назад. Тоді дівчата зірвуть червоні кетяги з куща калини, що з давніх-давен росте над урвиськом берега, нанижуть на міцну нитку і чіплятимуть на шию кожному з них…

Коли настане місяць зарев і хмари дихатимуть холодом, Росько теж почує слова дядька Родя. І коли дозріє калина, Літана вибере найкращі кетяги, зробить намисто і почепить йому на шию. Їй доведеться стати навшпиньки, бо Росько вищий за неї на цілу голову. Вона високо підніме руки з намистом, покладе йому їх майже на плечі, а волосся у неї пахнутиме вітром і калиною.

А ввечері вони запалять високе вогнище, відблиски його лягатимуть на темну річку. Дивитимуться на збурену воду, дрібні хвилі мерехтітимуть у світлі, а їм здаватиметься, що то водяні духи вимахують мечами. Калинове намисто лоскотатиме шию, ягоди червонітимуть загадково і таємниче, як очі в Літани…

Червонітимуть, червонітимуть… Вітрила теж палахкотять, аж вода червоними бризками піниться під ними. Вони великі й широкі і зовсім прикривають лодії, людей у них, а тому Роськові здається, що то багрянокрилі птахи летять низько-низько над річкою. Помахи крил майже непомітні, вони занурюють у воду хижі дзьоби, виловлюючи поживу… Що то за птахи? Звідки вони летять, з яких країв? Може, це ті птахи, що про них оповідав йому дядько Родь?

…Давно те діялось, так давно, що й ліку літам ніхто не знає. Бо час, мов вітер, пролетів, потолочив жито, а далі й зник, затих, розвіявся… І знаку по ньому не залишилось, бо колоски знову ростуть, а вода тече спокійно.

Жили колись на цих пагорбах люди, які ще не називали себе огнищанами. І не було над ними ні князів, ні посадників, не відали вони страху й перед степами. І не вміли вони ні руду варити, ні залізо кувати, ні хиж будувати, грілися всі біля одного вогнища, яке запалило їм сонце. Воно палахкотіло день і ніч, влітку і взимку, його берегли від злих духів найсильніші воїни.

А потім з диких степів прийшли обри…[5] Вони були такі великі й люті, що усі люди ховалися від них у найглухіші пущі. І великий страх напав на них, і загубили вони один одного, і забули свій рід і плем’я. І настала ніч…

Так тривало довго, бо люди не бачили, куди йти, не могли боронитися від злих духів. Аж тоді з’явилися червонокрилі птахи, літали над пущами, звуки їхніх голосів були такі гучні й прекрасні, що серце в грудях билося дужче, руки наливалися силою, а душа прагла до битви. Птахи зронювали на землю пір’я, яке палало невгасимо, гріло без жару. Люди знаходили його, копали на тому місці руду, пекли її в домницях