Читати книгу - "Родовичі"

На цьому місці дядько Родь уривав свою розповідь і надовго вмовкав.

Росько терпляче чекав, боявся навіть ворухнутися, руку до грудей прикладе, щоб дядько Родь не почув, як гупає в його грудях серце. І тільки тоді, коли йому здавалося, що той взагалі забув про нього, боязко, притишно запитував:

— А потім… потім, куди ті птахи поділись, куди полетіли?

Запитував, сподіваючись, що цього разу дядько Родь скаже йому, що сталося з тими дивними птахами, які засівали землю яскравим полум’ям пір’їн, робили людей дужими і вмілими.

Дядько ніяк не відгукувався на його голос, як і раніше, сидів нерухомо, бо здавалося, що старійшина роду не хоче відкрити йому таємницю, боїться, що він ще малий, десь бовкне, тоді лихо впаде на всіх огнищан… Але ж від нього ніхто нічого не вивідає, він богами клянеться, Перуном, Сварогом[7]…

Дядько Родь, мовби почувши його клятви, невдоволено супить брови, ворушить плечима — тінь його, велика й темна, посунулась по стіні, а хлопцеві здається, ніби від нього аж хижа піднімається. Голос старійшини звучить глухо, слова падають важко. І відповідь завжди однакова:

— В одну ніч, кажуть, зникли, мов і не було ніколи їх… У студені краї подалися, де й крила їм попримерзали. Чому, хочеш спитати, покинули нашу землю? Від князів та тіунів їхніх утекли, бо вони хотіли тих птахів собі змусити служити. Як нас, огнищан, упокорили.

Не стало для птахів волі, от вони й підлетіли… Зробили наостанок коло над лісами, пагорбами і річкою, розкидали свої пір’їни, але не світили вони людям — зникли у землі. Там і горять. Темної і тихої ночі буває видно, як пробивається з-під землі вогонь. Або й вище здійметься і попливе, полине над деревами, луками… Та не кожен може бачити ті вогні. Тільки той, у кого душа незлоблива, хто береже звичаї свого роду, до кого боги прихильні, хто не схилиться перед ворогами.

— А ви… ви бачили ті вогні? — вихоплювалося у Роська.

Дядько Родь лише загадково посміхався. Хлопець губився у здогадках, зазирав у вічі старійшини і дедалі більше переконувався, дядько немарно змовчує, не відповідає відверто навіть йому. Бо ж справді, то ж вогні не з простого вогнища, не з сухого гілля, його кожен може роздмухати. Бо ті пір’їни, що їх загубили сонячні птахи, то знаки колишньої могутності роду огнищан, вони нагадують про ті часи, коли в цих краях було вільно. Отож і треба їх берегти, хоронити від злих духів і зажерливих людей, бо вихоплять пір’їни, заберуть — і знову тьма настане. Хоча б посадник, як князь над ними поставив. Було колись, кажуть, у нього ім’я і забули люди, і звуть Воротило.

Роськові з кручі добре видно його двір, обгороджений висок стіною. Якби потрапили до нього ті пір’їни, сховав би за тією стіною, вибудував би її ще вищу. Палахкотіли б вони у нього і вночі, щоб смерди могли працювати без сну й спочину. Ніхто і не знає, скільки там їх він тримає і звідки привозить. Бувало, відчалить на своїй великій лодії темної ночі й зникне. А через якийсь час привозить бранців. Невідомо, де і як їх дістає, може, у варягів на щось вимінює, а може, заманює солоденькими обіцянками у якійсь глухій весі. Заманить на лодію, а там дужі слуги вже не випустять. А річка слід лодії на собі довго не тримає. Виводить їх з лодії мотуззям скручених, посмугованих, збайдужілих, з порожніми очима, мовби повиймали в них душі. Ніхто не запитає, звідки і як потрапили до рук Воротила. Огнищани зіб’ються біля узвозу до річки і перестрашено споглядають на тих бранців. Незвично їм, незрозуміло, яка лиха доля занесла, бо траплялися серед прибульців такі, котрі виглядом своїм, ні мовою не були схожі на них самих. І бачили, як гірко й бідно їм живеться, але хоч руки мають вільні, хоч можуть податись куди заманеться. Ніяка огорожа вітру не перепинить, ніякий поруб[8] небо не затулить. А були й такі, що і мова, і одяг такі як і в огнищан. Усе таке, тільки руки міцно зв’язані.

Стояли огнищани, зітхали співчутливо, стиха перемовлялись і допитувалися. Було в цьому здивуванні непорозуміння, як можна приневолити людину працювати? Але ж, виходить, можна. І відчували в цьому якусь пересторогу собі, острах перед тим світом, з якого колись з’явився посадник, з якого приходять уярмлені люди. Мовби в передгроззя, віяло звідти тривожною невідомістю.

Усе, що відбувалося в дворі посадника, ніби і не зачіпало їх. Хоча дедалі частіше огнищани брали в нього купу[9], а потім ходили на відробіток: рубали для нього дрова, орали ниву, жали жито, приносили хутро. Але, навіть узявши купу, почували себе вільно, бо в будь-який момент рід допоможе, захистить від загребущих посадникових рук. А в цих людей, мабуть, немає ні роду, ні племені. Або і є, та далеко, не звільнять, не викуплять…

Проходили бранці мимо, тільки котрийсь блимне на огнищан очима. І не знати, що в тому погляді, страх чи ненависть, покірливість чи виклик. І не підійдеш, не перемовишся й словом, не розпитаєш, бо мечники посадника стережуть, світять очима. Страшний вигляд мають, кремезні й довгорукі, кучми волосся вибиваються з-під шоломів. Невідомо, звідки привів їх посадник. Може, з тих лісових хащ, звідки вони нападають на селище. Певне, звідти, бо чому очі кожного з них спалахують, зустрівши огнищанина, диким вогнем люті. Здається, й мови людської не знають, бо підганяють бранців ратищем та вигуками, що нагадують гарчання. У них, мабуть, і душа вовча, шерстю поросла? Вони не знаються з селищанами. Тільки, коли посадник збирає князю дань, ходять з ним і гупають у ворота огнищан ратищами довгих списів. І тоді ліпше самому нести все, що звелено. А ні, то увірвуться в хижу, хапатимуть, що під руку потрапить…

Посадник стоїть між натовпом огнищан і бранцями, мовби нагадує їм, що він княжа