Читати книгу - "Родовичі"

рука, а виходить, що й володар. Вони повинні коритися князеві, а виходить, що і йому. Дивиться на них погрозливо, ніби хоче поглядом відсунути їх далі, розігнати по хижах. Маленькі очиці перебігають з одного огнищанина на іншого, мовби обмацують, приміряючись, а який би раб вийшов з нього. А кажуть — Росько чув це від сивобородих дідів, — що посадник теж їхнього, огнищанського роду. Тільки його давно, ще коли приходила в полянську землю княгиня Ольга, несучи помсту за вбивство зажерливого чоловіка князя Ігоря, було забрано для Києва. Жорстоко, вогнем і мечем, втовкмачувала княгиня в чубаті голови мисливців, ратаїв та кметів своїх верхніх земель шанобу та покору князівській волі й слову.

Її дружинники змусили скоритися древлян[10]. І коли їхні старійшини прийшли до неї і покірливо схилили сиві голови, не озвалася до них жодним словом. Древлянам здалося, що легенький усміх перебіг по її вустах і зник. Ало хіба може людина із схиленою головою це зауважити? А тим паче витлумачити собі, що означає той усміх — втіха їхньою покірливістю чи обіцяння нової кари? Одне відали, що усміх той недобрий.

А княгиня Ольга стояла над ними сувора, виструнчена й загадкова, мовби зійшла з тих пласких каменів, що бовваніють сторчма на високих могильниках. Невідомі давні племена розкидали їх від краю до краю в дикому степу, вирубавши з них жіночі подоби. Навіщо вони це зробили, що хотіли сказати, передати тим, хто живе тепер? І скільки літ пролетіло над ними і широкими степами? Невідомо, бо мовчать ті подоби, не розтулять рота, не здіймуть над собою рук, бо в камені їх затиснуто.

Мовчить і київська княгиня. І були в її мовчанні така погордливість і безжальність, що, здавалося, навіть вітер над річкою стих і хвиля не торкається берега.

Відмовчувалась, аж мовби й не дихала, лише поклала на древлянських старійшин твердий, незламний погляд і тисла, гнула їхні дебелі тіла донизу. А в них багровіли могутні шиї, вигиналися колесом широкі спини — не вміли і не звикли ось так низько схилятися перед будь-ким. Щодалі погляд ніби важчав, не відпускав, і ніхто з них не насмілився випростатись, кинути наперекір і свій вояцький погляд. Кожному запали слова княгині:

— Якщо не впокоритесь, то вигублю усе плем’я, від старого до малого! Чуєте, вигублю! Навіть ім’я ваше забудуть…

Вимовила ці слова тихо, по-буденному втомлено, аж ті, хто тримався віддалік, не все й почули. Перепитувати не наважились. Та й чи варто? Досить було лише мигцем глянути їй у вічі, щоб зрозуміти їх жорстокий зміст.

Більше княгиня нічого не сказала. І дивно було, що слова її уже зникли, їх розвіяв вітер, поніс і кинув у чисте поле, а вони все ще лунали у вухах старійшин і, здавалося, щоразу гучніше: «…Вигублю усе плем’я… Вигублю усе плем’я…»

Древлянські старійшини носили на своїх плечах чимало літ, час вибілив їхні бороди й чуби, посік обличчя і зробив їх мудрими, розсудливими мужами. І хоча їхня мудрість часто була гіркою, саме вона притлумила непокору, що бунтувала в грудях, заганяла в найглибші тайники гордість, застерігала від легковажності й поспіху. Вони на власному досвіді уже не раз переконувались, що володарі з не меншим завзяттям ходять походами у власні землі, ніж у чужинські. І чинять не менше зла, а може, й більше…

І ламали свої тіла старійшини у поклоні, схилялись дедалі нижче й подумки закликали своїх поганських богів, щоб дали їм сили стерпіти таку наругу. Не побоювання за власне життя змушувало їх коритись, зовсім ні. Там, далеко від Києва, в долинах і яругах, на пагорбах і біля озер чекають своєї долі чоловіки, жінки й діти їхнього племені…

Нехай відібрано волю, кинуто на поталу князівській волі свою гордість, але життя випрохано… А що може бути кращого за нього? Тільки той, хто не звідав волі, а весь час носив у собі покірливість, не знає йому ціни і не знатиме довіку, яке ж воно любе. Ондечки пташка заспівала, вітер торкнув листя на деревах, і воно залопотіло, зашемріло, сонечко обмацує, кожну стеблинку, обціловує кожну грудочку… Повернуться вони до свого племені, народяться нові ратаї і воїни… Було б життя, а волю потім… потім…

Княгиня мовби вгадала їхні думки, набрала ще суворішого вигляду, насупила тонкі брови, наче чорна нитка вп’ялася в чоло над очима: «Гадали, що, вбивши князя, здобудете волю?.. Що нікого над вами не буде?.. Не тіштеся, не бачити вам волі, міцно триматиму, міцно, хоч і жінка я… Міцно триматиму не тільки вас, а й інші землі…»

Ольга теж почула пташиний спів, але нічим не виказала, що він чомусь вразив її. Вона теж подумала про життя. Яке воно їй судилося далі, як складеться її князювання? А ще оці древлянські старійшини нагадали їй птахів, що їх ловлять під час пори перельотів у пущах край Києва перевісищами. Вишукують ловчі місцини, над якими вони завжди восени відлітають, натягують на високих тичках великі сіті, й птахи зграями потрапляють до них. Як вони рвуться на волю! Тріпотять крилами, кидаються грудьми на сіті, бо їм, мабуть, здається, що ще один помах, ще один скрик і вони — вільні. Бо ось воно, небо, поруч, таке синє й прозоре… Та тільки ще дужче заплутуються, поки не повисають живими грудочками… Лише вітер ще довго перегортатиме пір’я на тому місці, де стояли перевісища. Але тепер воно уже нікому не нагадувало про вільних птахів, що колись безборонно ширяли в небі.

Оці древлянські мужі теж гадають, що зможуть потім вирватись на волю. Та не знають того, що в київських князів перевісища є не тільки на птахів, а й на непокірних. Дружинники ось стоять за спинами древлян, аж пальці побіліли, так стискають руків’я мечів, стежать за кожним рухом, ладні коршаками накинутись на зухвальця.

Княгиня відвела погляд від древлян, бо знала, що вони уже впокорені, що