Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

— Тобі треба чимскоріш піти звідси і перебути якийсь час у кузена Дерилика, — сказала вона. — Ми вже послали туди цидулку, і зараз він на тебе чекає. Допоки тут усе вляжеться, — додала вона. — Дякувати небові, там ти будеш у безпеці.

— А потім, — запитав Живчик, — чи зможу я знову повернутися додому?

— Так, — повільно промовила Спелда. Живчик здогадався, що вона має сказати ще щось.

— Але? — запитав він.

Спелда затремтіла і пригорнула його голову до своїх грудей.

— О, Живчику, любенький мій хлопчику, — розридалася вона. — Я маю сказати тобі ще дещо.

Живчик випручався з обіймів і вп’явся поглядом у її стурбоване обличчя. Тепер і на його щоках блищали сльози.

— Що саме, матінко моя? — запитав він схвильовано.

— О темнолесник! — лайнулася Спелда. — Це не так легко. — Вона сумно видивилася на хлопчика. — Хоч я і люблю тебе як рідного від дня твоєї з’яви, ти не мій син, Живчику. А Тунтум — не твій батько.

Живчик звів на неї безмовний, недовірливий погляд.

— Хто ж тоді я? — запитав він. Спелда знизала плечима.

— Ми знайшли тебе, — сказала вона, — невеличкий сповиточок, який цілком вміщався у хустині, біля підніжжя нашого дерева.

— Знайшли мене… — прошепотів Живчик.

Спелда кивнула головою, наблизилася до хлопця і торкнулася шматини, зав’язаної у нього на шиї. Живчик здригнувся.

— Мій шарф? — запитав він. — Це та хустина?

— Та сама, — зітхнула Спелда. — Хустина, в якій ми тебе знайшли. Хустина, з якою ти не розлучаєшся навіть нині.

Живчик провів по тканині тремтячими пальцями. Він чув, як схлипує Спелда.

— О, Живчику, — квилила вона. — Хоч ми і не справжні твої батьки, Тунтум і я любимо тебе як рідного. Тунтум просив мене переказати... попрощайся з ним... Він казав... — вона замовкла, її душила туга. — Він просив переказати тобі, що. хоч би що там сталося, ти не повинен забувати... він любить тебе.

Сказавши все, що хотіла, Спелда сповна віддалася своєму горю. Вона розпачливо заголосила, аж нестримні ридання струшували всім її тілом.

Живчик став перед нею навколішки, його руки обійняли материну спину.

— Отже, мені слід негайно йти, — сказав він.

— Так буде краще, — погодилася Спелда. — Але ти повернешся, Живчику. Правда ж? — додала вона непевним голосом. — Повір мені, мій любий хлопчику, я ніколи не хотіла розповідати тобі закінчення цієї історії, але…

— Не плач, — заспокоював її Живчик. — Це ще не кінець.

Спелда звела голову і схлипнула.

— Твоя правда, — промовила вона і мужньо усміхнулася. — Це тільки початок, чи не так? Авжеж, Живчику, так воно і є. Новий поворот.

Живчик ішов стежкою, що бігла між дерев, а навколо нього голосно, на всі лади гомонів Темноліс. Він зіщулився, тугіше затягнув шарф і відгорнув комір шкіряної курточки. Йому зовсім не хотілося покидати дім цього вечора. Надворі так темно і холодно. Та Спелда була невблаганна. «Найкраще це зробити сьогодні», — кілька разів повторила вона, збираючи всяку всячину, яка могла знадобитися Живчикові у дорозі: шкіряну торбинку для води, мотузку, саковки з наїдками і — найголовніше — іменний ніж. Живчик нарешті досяг повноліття.

— Ну що ж, ти знаєш нашу приказку, — додала вона, зводячись навшпиньки, аби пов’язати синові на шию пару дерев’яних оберегів. — Вирушай уночі, прибувай удень.

Живчик знав, що бадьорість Спелдина вдавана.

— І бережи себе, — у котре вже нагадала вона. — Надворі темно, а я знаю, як ти вічно витаєш понад хмарами, та й поблукати любиш, як тобі цікаво, що там за наступним поворотом.

— Гаразд, мамо, — мовив Живчик.

— І не мамкай тут, — урвала хлопця Спелда. — Я про серйозні речі говорю. Затям собі: не хочеш опинитись у темнолесникових пазурах, ніде не збочуй зі стежки. Ми, лісові тролі, ніколи з них не сходимо.

— Але ж я не лісовий троль, — вичавив із себе Живчик крізь сльози, які пекли йому очі.

— Ти мій маленький хлопчик, — сказала Спелда і міцно обійняла його. — Крий боже, звертати зі стежки! Лісові тролі знають це найкраще. Ну що ж, іди, і переказуй мої вітання кузенові Дериликові. Ти повернешся раніше, ніж сподіваєшся. Все знову буде чудово. Ось побачиш…

Спелда не змогла договорити. Сльози рясно залили їй щоки. Живчик повернувся і рушив невидимою стежкою у пітьму.

«Чудово! — думав він. — Чудово! Я не хочу, щоб усе було чудово. Чудово — це ігри в торохбол. Чудово — це лісозаготівля. Чудово — це коли тебе не помічають, коли ти сам собою. А хто сказав, що в кузена Дерилика буде якось інакше?»

Раптом небезпека бути завербованим на повітряний корабель матросом видалася йому не такою страшною, як перше. Повітряні пірати борознять небо над Темнолісом. Безперечно, їхні повітряні пригоди мали бути набагато цікавіші, ніж усе, що діялося тут, під лісовими кронами.

Із-за дерев долетів крик розпачу і болю. На хвильку Темноліс огорнула тиша. Та відразу ж нічні звуки залунали з новою силою, так ніби кожне звірятко раділо, що не воно стало здобиччю голодного хижака.

Живчик ішов далі, водночас рахуючи назви звірів, чиї крики долинали до нього із глибин підступного Темнолісу. Рахував — і серце калатало вже не так бурхливо. У верховітті над ним скиглили куарми і кашляли повзуни. Ні ті, ні другі не заподіяли б тролеві ніякої шкоди, принаймні серйозної. Десь праворуч від нього пищало, готуючись до стрибка, пурхайлезо. За мить повітря розітнув вереск його