BooksUkraine.com » Дитячі книги » У нетрях темнолісу 📚 - Українською

Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

160
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "У нетрях темнолісу" автора Пол Стюарт. Жанр книги: Дитячі книги / Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 54
Перейти на сторінку:
жертви — може, деревного щура, а чи шелестуна.

Пройшовши ще трохи стежкою, що невидимо бігла в пітьмі, Живчик вийшов на рідколісся. Він спинився, задивившись на срібне місячне сяйво, що струменіло між стовбурами та вітами, виблискувало на восковому листі. Він уперше був у нічному лісі, і ліс виявився просто чарівним — набагато кращим, ніж можна було собі уявити.

Не зводячи завороженого погляду зі сріблястого листя, Живчик ступив крок уперед — убік від затіненої стежки. Місячне сяйво огорнуло його холодним блиском, і шкіра хлопця заблистіла, як метал. Схвильовано здіймалися білі, як сніг, хлопцеві груди.

— Ов-ва! — отетерів від побаченого Живчик і ступив ще кілька кроків.

Під ногами в нього потріскувала та кришилася блискуча паморозь. Із плакучих вербуків звисали бурульки, а замерзлі краплинки вологи на дереві росика висявали, наче перлини. Тоненькі деревця з гіллям, схожим на волосся, погойдувалися від морозяного вітерцю.

— Чу-до-во! — вигукнув Живчик, ідучи далі. Зараз ліворуч. Зараз праворуч. Зараз дати гака. А тепер через пагорб. Усе таке таємниче, усе таке нове.

Він зупинився перед скупченням лискучих під місяцем тремтливих рослин із довгим стрілчастим листям і стеблами, де рясніли пуп’янки. Раптом пуп’янки почали з тріском розповиватися. Один за одним. Аж поки вся галявина вкрилася величезними круглими квітами з пелюстками, ніби виструганими з льоду. Квіти повернули свої голівки до місяця і заіскрилися його світлом.

Живчик усміхнувся самому собі й пішов далі.

— Ще кілька кроків...

Повз нього прокотився гуляйкущ і зник у темряві. Під поривами вітру видзенькували на всі лади місячні дзвіночки та ягоди-бриниці.

А потім Живчик почув іще якийсь згук. Він обернувся. Якась дрібна тварина із гладенькою брунатною шерстю та закрученим у штопор хвостом бігла по землі, попискуючи зі страху. Повітря сколихнув крик сови.

У Живчика несамовито закалатало серце. Він озирнувся. У пітьмі світилися чиїсь очі. Жовті. Зелені. Червоні. І всі вони повилуплювалися на нього.

— О ні! — простогнав хлопець. — Лелечки, що ж я накоїв?

Так, Живчик зрозумів, що він накоїв. «У жодному разі не сходь зі стежки», — казала Спелда. А саме це він щойно і встругнув. Засліплений сріблястою красою Темнолісу, він збився із безпечного шляху. І Живчик знову застогнав.

— Нічого не можу зробити як слід! Дурень! Йолоп! Бевзь! — проклинав він себе, кидаючись то в один бік, то в другий, у розпачі намагаючись відшукати свою стежку. — Ду...

І тут Живчик почув звук, від якого заціпенів і зупинився наче вкопаний. То було свистюче сопіння рибожаба — величезної і небезпечної рептилії з бридким подихом, що валив жертву з ніг за двадцять кроків. А за десять її сморід разив на смерть. Колись одної-однісінької смердючої відрижки цілком вистачило, аби спровадити на той світ Селюкмугиркового дядька.

Що міг удіяти Живчик? Куди йому було тікати? Хлопець ще жодного разу не полишав стежки сам-один у лісі. Він поткнувся був в один бік — зупинився, метнувся у другий — і знову зупинився. Здавалося, звук рибожабового сопіння лине звідусіль. Живчик шарахнув у тінь якоїсь невисокої рослини і припав до землі за високим ґудзуватим стовбуром незнайомого дерева.

Рибожаб наближався. Його свистючий подих дедалі голоснішав. Живчикові долоні змокріли, в роті пересохло так, що не можна було ковтнути. Повзуни та куарми принишкли, і в цій мертвотній тиші Живчик дослухався, як лунко, наче барабан, гупає його серце. Хоч би не почув рибожаб! Мабуть, він уже забрався геть. Живчик обережно визирнув із-за стовбура.

«Попав пальцем у небо!» — зойкнув голос у нього всередині, коли з’ясувалося, що він упритул дивиться у жовті очі-щілини хижої тварюки, які світилися в темряві просто перед ним. З пащі рибожаба раз по раз витикався довгий закручений язик, пробуючи повітря. Раптом рептилія роздулася і стала схожою на жабугая. Він от-от мав вибухнути струменем ядучого повітря. Живчик заплющив очі, затис рукою носа і міцно стулив губи. Щось із присвистом просичало над ним.

Ту ж мить за його спиною глухо гупнуло — немовби щось упало на землю. Живчик знервовано розплющив одне око, придивився. На землі лежав повзун. Його чіпкий пухнастий хвіст ще тіпався. Живчик не зронив ані звуку, коли рибожаб вистрелив своїм липким язиком, упіймав ним нещасного повзуна і почвалав зі здобиччю у підлісок.

— А він же був так близько! — полегшено зітхнув Живчик, утираючи спітніле чоло. — Аж надто близько.

Місяць вибілився, тіні почіткішали. Живчик понуро плентався далі, а пітьма огортала його вогким укривалом. Рибожаб, можливо, уже звіявся, та не рептилія була найбільшою Живчиковою морокою. Не давала спокою думка, що він збився зі стежки. Хлопець заблукав.

Живчик раз по раз спотикався, інколи падав. Його чуприна злиплася від поту, а холод пронизував до кісток. Бідолаха не знав, куди йде, не знав, де він, принаймні сподівався, що не кружляє сліпо на одному місці.

До того ж Живчик утомився, та щоразу, як він сідав перепочити, вуркіт, гарчання або й несамовитий рев знову зривали його з місця. Кінець кінцем, надто знесилений, аби йти далі, Живчик зупинився. Він опустився навколішки і звів погляд до неба.

— О темнолеснику! — почав заклинати хлопець. — Темнолеснику! Темнолеснику! — його голос бринів у нічному морозяному повітрі. — Зглянься! Зглянься! Ну зглянься ж! — не змовкав Живчик. — Допоможи мені втрапити на стежку! Як я хотів би знов опинитися на ній! Хай хтось прийде мені на допомогу! Рятуйте! Рятуйте…

— Ряту-у-уйте!

Відчайдушний крик ножем розітнув нічний морок. Живчик скочив на ноги й роззирнувся.

 Ряту-у-уйте!

Ні, це не відлуння!

Кричали ліворуч від Живчика. Інстинктивно він шарпнувся був на крик, побачити, чи зможе чимось зарадити. Та зразу й зупинився. Ану ж це пастка? Згадалися моторошні лісорубські оповідки про тролів, які розпрощалися з життям, зваблені оманливими криками

1 ... 6 7 8 ... 54
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У нетрях темнолісу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У нетрях темнолісу"