Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

— Наволоч, ніби за сигаретами збігати посилають. Усе в них просто: приземлись, візьми на борт і лети далі, як летів.

Патрік слухав базу. Хвиля, на якій працював її передавач, то потопала в шумному морі перешкод, то набирала силу і поверталась назад. Несподівано в навушниках знову запищала морзянка. База вимагала підтвердити готовність виконання наказу. Патрік сказав про це Біллові. Той не відповів, тільки губи його самі собою склалися так, ніби він хотів від здивування присвиснути. Але свистіти Білл не став. Поволі просунув у вузькі двері свої широкі плечі і пішов до пілотської радитися з Беном.

— Це все Мак-Ллойд, — почувся в шоломофоні голос Бона. — Цей майорчик з відділу повітряної розвідки не пропустить випадку підкинути нам з тобою яку-небудь капость. У нього брат десь в Інтеллідженс сервіс.

— Та пішов він разом із… своїм братом!

Білл Уолтінг знову з'явився в отворі дверей радіовідсіку.

— Передай: наказ виконати не можу — слабшає правий мотор.

Патрік відстукав і одразу ж отримав у відповідь категоричне: «Виконуйте наказ! Вентлі». «Вентлі» — шифр командуючого базою генерала Смайлза. Не послухатись його було неможливо.

— Покидьки! — Біля так ударив кулаком об одвірок, що загула обшивка. Проте робити було нічого, з генералом жартувати небезпечно. — Передавай: наказ виконую, — похмуро сказав Білл і вийшов, не чекаючи від начальства обов'язкових у таких випадках побажань успіху.

Скоро сонце, що кидало в кабіну сліпучий ореол, відповзло до хвоста і сховалось за стабілізатором. Малиново-фіалкові зблиски на стіні погасли. Патрік зрозумів: «бо-форт» ліг курсом на південь, а це означало, що не пройде і двадцяти хвилин, як вони будуть біля берега окупованої фашистами Норвегії. Сідати їм доведеться бозна-де і злітати теж невідомо з ким.

Берег з'явився не одразу. Спочатку було довго видно ланцюги гір, що висіли над хмарами. Вони повільно наближалися і раптом пропали, розтанувши в молочно-сірому тумані; невідомо звідки ще на якусь мить в ілюмінаторі блиснуло сонце, потім з туману виступили рудуваті, одягнуті у дране снігове лахміття, майже прямовисні скелі, біля підніжжя яких проглядала вузенька смужка прибою. А море все у пасмах яскравої зелені. Що надавало йому такої яскравості в цьому сірому оточенні, Патрік не встиг роздивитись. Літак накренився, гори і море пропали, щоб за кілька секунд з'явитися в ілюмінаторі знову, але вже зовсім поруч. Вони увійшли у Глом-фіорд і летіли все нижче і нижче, опускаючись до поверхні води. Обабіч пробігали і пропадали у мжичці голі, порізані зморшками скелі.

Ці кілька коротких хвилин Патрік сидів не ворухнувшись і думав про те, яке інколи вирішальне значення в житті людини має випадок. Дивне почуття оволоділо ним з такою силою, що здавалось, нічого більш важливого в цей момент не існувало. Він дивився за ілюмінатор, бачив громіздкі у сіро-зелених патьоках кам'яні брили і йому здавалось, що не скелі відлітають у небуття, а відпливає у вічність сам час, зникає, щоб ніколи більше не повторитися. Подібні думки явно були не до речі, та що поробиш, такий вже Патрік. Йому завжди приходили в голову «не ті думки». І що дивно, «не ті думки» залишались там надовго, відбиваючись у пам'яті, як на фото. Кожного разу, коли потім він буде думати про швидкоплинність часу, неодмінно згадає ці скелі, що проносяться зараз по обидва боки літака.

Глом-фіорд врізався у материк на добру сотню кілометрів, і скрізь його обступали прямовисті громаддя скель, без будь-яких ознак життя. Патрік вже трохи оговтався, поборов заціпеніння, що охопило його в перші хвилини зустрічі з чужою землею. Думка про те, що він не лише радист, але і стрілок, примусила його піднятись до кулеметів. Висунув голову під плексигласовий ковпак турельної установки, і ледь не скрикнув від захоплення: рідкісної краси пейзаж відкрився його очам. Злегка підсвічені невидимим сонцем ланцюги гір, як і раніше, висіли над хмарами. Нижче чорніли, ніби опушені хутром, лісисті схили, а ще нижче, до закінчувався ліс, лежали дивовижної блакиті сніги. На широкому, у кілька десятків кілометрів, несподівано зеленім плато тулилося невелике селище, що мало ту ж саму назву Глом-фіорд.

Коли «бофорт» злетів над плато і заклав крутий віраж, Патрік переконався, що селище дійсно крихітне — навкруг гостроверхої кірхи юрмилися десятки зо три будинків. Над їхніми дахами мирно піднімалися в небо вранішні дими — хазяйки топили печі, чоловіки, ні про що не здогадуючись, спускалися до фіорда, де біля невеличкого причалу похитувались на хвилях риболовецькі баркаси. Глом-фіорд не чекав гостей. Проте на північно-східній околиці селища раптом спалахнуло одразу три багаття. Літак прямував до них і, знизившись, пішов на посадку. Губити час на більш детально вивчення посадочного майданчика льотчики не стали. Однак приземлились вдало. Поки Білл вирулював на злет, розвертаючи літак грудьми на вітер, від крайнього будинку відділились якісь фігури з ношами в руках, на котрих лежав чоловік. Чомусь пригинаючись, вони бігцем кинулись до літака.

— Ану, візьми цих хлопчиків на мушку! — крикнув Патріку Бен Грісс, одкриваючи бокові двері.

Патрік виконав наказ, проте швидко переконався, що ті хлопчики їм нічим не загрожують. Вони підбігли ближче до літака, опустили на землю свої ноші і чимдуж кинулись бігти назад до будинку. Чоловік на ношах щось кричав і силився встати, проте струмінь повітря од гвинтів клав його на ноші знову і знову. Грісс жестом наказав Патрікові стрибати на землю. Вони вискочили з літака і підбігли до непрошеного пасажира. Украй знесилений чоловік повторював захриплим від натуги голосом:

— Мартін Кребс… Я — Мартін Кребс…

З бідою вони заштовхнули його у літак, задраїли двері і подали знак Біллу. Заревіли могутні мотори, машина стрепенулась, напружилась усім своїм дюралевим тілом і, підскакуючи на луговому купинні, одірвалась од землі. Патрік поглянув на годинник — від посадки до зльоту минуло вісім хвилин… Що ж,