Читати книгу - "Роман шукає"

— Подивіться ви на цього алкоголіка, — скривився Семен Анципер.

— А чого, — підтримав Ігоря Мартин Вайл, — Ігор діло каже. Тільки ж не дадуть. Клима хіба що розколоти? — помріяв він уголос, добре розуміючи, що Клима розколоти навряд чи вдасться.

За дверима почулося гупання милиць.

— Ось він, до речі, йде, — зрадів Ігор.

— То не Клим, — сказав, не повертаючи голови, Гоша. — То Щербина.

Дивовижний, навіть як для сліпого, був слух у Гоші-масажиста. Човгало по коридорах госпіталю сотень із шість милиць і човгали-гупали, здавалося б, однаковісінько, але Гоша ніколи не помилявся.

То таки й справді виявився Щербина. Не встиг він ступити на поріг, як Ігор Вербицький заскиглив:

— А коса твоя, дядьку, вже на базарі. Клим поніс. Казав я йому, так хіба він послухає…

Щербина кинувся до своєї тумбочки, сіпнув дверцята, переконався, що коса на місці, й сказав без усякої злості:

— Ти колись у мене дошуткуєшся, Ігоре. Слово тобі даю. Терпець урветься, шкваркну тебе косою по одному місцю — і навіки калікою зроблю.

Про Щербинину косу знав увесь госпіталь. Німецька коса фірми «Золінген» була єдиним трофеєм Івана Павловича Щербини. Людей він бачив різних. Були такі, що й коси копійчаної не взяли з розгромленого лігва, але траплялися й шустряки, котрі приймачі й патефони, швейні машини та годинники вишукували чи бодай камінці для запальничок або голки. Іван Павлович Щербина привіз з собою з війни косу. Чи він її у якогось куркулюватого бауера підібрав, чи в магазині розбитому побачив — ніхто тим не цікавився. Знали тільки всі, що коса фірми «Золінген» — то все Щербинине майно і що зберігає він її у тумбочці і вважає це сховище не-дуже надійним. Ліжко Щербинине стояло в палаті біля самих дверей, ліворуч, як зайдеш, а тумбочку він примудрився загнати у самий кут, ще й бильцями ліжка приперти.

Був Щербина звичайнісіньким собі чернігівським дядьком, і, хоч пройшов він усю війну і пів-Європи, костриця з нього так остаточно й не витіпалася. Але те не обходило його. Років мав чималенько, за сорок, майже під п’ятдесят, але це не заважало хлопцям «тикати» йому. Казав Щербині «ви» й «дядьку» лише Славко Іванченко, людська дитина гарного селянського вихованця. Та Щербину й це не обходило.

Дивне якесь у Щербини обличчя, наче завжди неголене, хоч бритву має добрячу, ще з «гражданки» (тепер такої не дістанеш, навіть трофейні, хоч і золінгенівські, барахло). Голитися Щербина любить. Є у нього рожева мильниця. Він чомусь називає її «гутаперчевою», хоч вона виготовлена з якоїсь доісторичної пластмаси. Мильниця дорога Щербині: колись, ще задовго до війни, виграв її в Острі на базарі у лотерею. І дивні дива на світі творяться! От все пішло прахом: і сім’ю всю перебили, і хата згоріла, і сам Щербина тонув і горів, партизанив, у полон потрапив… Німці хотіли повісити — щось перешкодило, живцем у церкві спалити збиралися (там їх щось чоловік із тридцять сиділо) — теж не вдалося, бо нігті мав залізні, мужицькі, вигрібся Щербина, а з ним й інші вигреблись. Та всього було! Старші сини на війні загинули, менших дітлахів і жінку в селі постріляли, бо Щербина партизанив… Корову ще раніше забрали… Та все, все за вітром пішло, а ось мильниця зосталася. Хтось сказав Щербині, що пластмасу таку з диму виробляють. А проте на ж тобі — вціліла! Вціліла й пройшла з Щербиною всю війну і пів-Європи.

І дістає Іван Павлович Щербина свою «гутаперчеву», із диму вилиту мильницю, збиває в ній помазком густе мильне шумовиння. Ручка у помазка з петеерівської гільзи зроблена, і помазком тим зі смаком квацяє себе Щербина по обличчі так, що й очей не видно. Потім бритва в роботу йде, і тріск такий стоїть, ніби старшина від цілого сувою матерії взводові на онучі віддирає — це сталь із Щербининою щетиною змагається. А вже через годину обличчя у нього знов таке, ніби він і не голився.

І взагалі Щербина схожий на того гриба, що тільки-но із землі виліз, не струсив із себе землю, та й не думає поспішати струшувати. Це тому, що все своє життя мав справу із землею. І для землі, для трав, для злаків, що на землі ростуть, привіз він із собою золінгенівську косу.

Знався Щербина на косах, як ніхто у Лебедівці. Скільки там од тої Лебедівки зосталося, скільком косарям земля лягла на груди… Тепер у Лебедівці першим косарем вважатися не штука, а от до війни…

Якось Мартинові Вайлу набридли оті безконечні розмови про косовицю й косу, і він сказав, що носиться Щербина із своєю косою, наче смерть, то тільки смерть, мовляв, з косою малюють.

Щербина не розсердився, лише глянув зневажливо й відповів:

— Тільки дурні смерть із косою малюють. То дарма все. Хіба коса для того робиться, щоб людям голови стинати? Коса зовсім не для того. А смерть — вона не з косою, а із зашморгом ходить. Накине людині зашморг на шию, стисне і — кінець.

Плинність кадрів, ось як це зветься. Ну, скажімо, в Міністерстві закордонних справ це зрозуміло. В газетах весь час повідомляють, що такого-то звільняють у зв’язку з переходом на іншу роботу, а призначають такого-то. Але в Міністерстві освіти…

— Ви давно тут працюєте? — спитав я у Серафими Петрівни Ізмайлової, поважної жінки з потрійним підборіддям, шкільної гардеробниці.

— Скільки ця школа стоїть, стільки й працюю, — відповіла вона, анітрохи не приховуючи безмежної самоповаги.

— А коли тут був госпіталь, що ви робили?

(Оце було б здорово, якби вона й у госпіталі була гардеробницею чи прибиральницею!..)

— Не було тут ніякого госпіталю. Тут завжди була школа.

Сказала — як одрубала.

— Дозвольте, за документами в сорок п’ятому — сорок шостому роках тут, саме тут, був